— Я продав одну частину життя, щоб викупити іншу. Ось ціна за можливість ще трохи потусуватися, — він повільно скинув окуляри.
На мене дивився сліпець.
Якоїсь миті його життя перетворилося на нескінченні крапельниці, санаторії, знову крапельниці, на голоси медсестер, на торохтіння коліщат коридорною підлогою, на нервозні сигнали, що супроводжували провалювання його свідомості... одна, друга, третя операції... Повільне оклигування.
— Я чув, як пахне живиця. Я марив лісовими деревами. Вночі мені снилися Карпати, легені пожадливо вдихали повітря, мовби знаючи, що вранці я прокинуся в лікарняному ліжку. Я відвоював це право — сидіти просто неба, парамкаючи на акордеоні. Коли хочу — йду, забагнеться — приходжу.
Музика повернула йому відчуття життя, воно прибрало форму мелодії. Життя придатне хіба на те, щоб радіти. Музика сповнює його сенсом. Він слухає його звуки і голоси. Решта — марнота.
— Я бачив, як обов’язок змагався з переляком — природним страхом живої істоти перед смертю. Я був нею. Я випромінював її, вони це знали. Не всі здатні пересилити себе... Все давно вже позаду... Я маю привілей розмовляти зараз з тобою. Мене врятували лікарі і сновидіння, що переносили мене в ліс, де я досхочу дихав просякненим хвоєю повітрям. Їх ошелешило, на що здатний людський організм. Їм не розказували про це. Воно й зараз приходить... Я сплю чотири години. Виходжу надвір, сідаю на лаву і дивлюся на зоряне небо. Сліпець, я бачу, як сяють зорі. З темряви виринає пес, вкладається і лежить. Йому, як і мені, не спиться. Я нагинаюся і куйовджу його хутро. Світанки варті, щоб їх зустрічати благоговійним мовчанням. Це моя молитва. Мій отченаш. Вдень я приходжу сюди.
Він відмовився від допомоги.
— Я звик все робити самостійно. Ти просто йди поруч. І говори. Це для мене достатня винагорода.
— Я не сподівалась, що ми зустрінемось.
— Не сподівалась зустріти мерця, який ходить, базікає і, попри все, подібний до того хлопця, нестямно закоханого в тебе?
— Ти змінився, але той юнак залишився такий самий.
— Смерть править відкупне. Щось, що рідне тобі. Близьких людей, дорогі тобі речі. Якусь частинку тебе. Вона проникає в тебе, нищить тебе зсередини.
Ми зайшли до його кімнати.
— Ось, — він добув з-під подушки зошит. — Я завжди тримаю їх там. Поштові марки розвіювали мене.
— Мовчи. Не говори.
— Ось вона. «Мирний атом»... — Він провів по ній пальцями. — Колись я виміняв її за набір орхідей — задовго до того, як спізнав його мирність на собі. Orquideas cubanas.
Його лице на секунду закамʼяніло.
— Ми були не першими і не другими. Коли нас перекинули туди, тих, котрі побували там перед нами, вже не було. Дозиметри зашкалювали. Ми — прокажені нашої епохи, відпадки її карколомних досягнень.
Микола замовк.
— Грою на акордеоні я відганяю смерть. Вона не наважується підступити до мене.
Вечірнє сонце лягало на вишиту серветку.
— Це звідти.
Він повернув голову:
— І це теж.
Його рука з закасаним рукавом сорочки намацала виплетену з тонкої лози плиску:
— З Полісся.
Він поставив її назад під герань, зелені локони якої спадали до пофарбованої в темно-коричневий колір підлоги.
— Подивись, як вона славно цвіте, — він торкнувся пальцями до пелюсток. — Коли я наближаюсь до неї, я чую, як тремтять листки та пелюстки.
Якийсь час він працював у цеху, де разом з іншими незрячими складав картонну тару для харчових продуктів. Потім цех закрили. Поступово навчився бачити без очей:
— Я знову зажив повноцінним життям. Колись я починав ходити до музичної школи, по багатьох роках забуті навички раптом стали в пригоді. Трохи слуху і наполегливості.
Я залишалася в нього, більшість часу ми проводили разом. Я прала йому речі.
Це не була любов.
Ми обоє розуміли це — він і я.
Одного разу, коли я знову прийшла до нього, кімнатка стояла замкненою. Я посиділа на лаві перед будинком. Коли я вдруге спробувала достукатися, відчинились сусідні двері.
— Миколи немає.
— Ви не скажете, де він?
— Не знаю.
— Він кудись поїхав?
— Гадки не маю, — чоловік знизав плечима.
Я розвернулася йти.
— Стривайте, він щось залишив. Для Вас.
— Для мене?
— Авжеж, для Вас. Ви ж та сама жінка?
Я взяла пакунок.
— Він щось сказав?
— Попросив передати Вам, коли Ви прийдете.
Коли я відкривала зошит, вивільнивши з газети, в яку його було загорнуто, з-поміж сторінок випала марка. Густо списані сторінки — то великими, то дрібними літерами. Рядки лягали нерівно, слова набігали одні на одні.