«Мирний атом»... Я підняла його і вклала назад.
— Антоне...
Я бігла, мов божевільна.
— Антоне, ти чуєш мене?!
Вітер шмагав у лице, шарпав волосся, забивав подих, не пускав уперед.
Гнув дерева і зривав церати з людських балконів.
Я злилась на себе і на нього.
Зупинялась і знову бігла, а мені здавалося, наче стою на одному місці.
Ми бігли вдвох: я і та дівчинка, яка ще не народилася.
Я не вірю у сни.
— Антоне, скажи, що все це неправда.
Вітер відносив крик, заглушував нелюдським завиванням.
Зойк жінки, яка опинилася наодинці з власним розпачем. Він відбивався від мурів, змішувався з відлунням кроків, сплітався в нерозплутний клубок і так котився вулицями спорожнілого, наче раз і назавжди вимерлого міста.
— Антоооонеееееееееееее......
Закладка
Завалував пес, а тоді загупали чоботи.
Зараз із темряви випірне мобільна група. Цей сценарій повторюється щоразу.
— Що сталося?
— Та ось пробивається туди, — той, хто затримав мене, киває на інший бік колючого дроту.
Там, куди він показує, темрява.
— Ваші документи.
Я простягаю потріпану книжечку.
Так вони переконуються, що я — не привид.
Довго роздивляються, присвічуючи ліхтариком; шелестять туди-сюди сторінками. З особливою прискіпливістю вивчають фотографію, спрямовуючи світло то на моє лице, то в паспорт.
«Вам уже сорок п’ять».
Давно вже сорок п’ять.
Вони вагаються, а тоді закривають і віддають.
Я не лічу років.
Сорок.
Пʼятдесят.
Тисяча.
Це нічого не змінює.
Час втратив значення.
Одного дня ми з’являємося на світ.
Життя прекрасне.
Згодом завжди здаватиметься, що саме так і було.
Коли полум’я гасне, я черкаю сірником об коробку.
Навколо мокрінь. Листки журавлини, слизькі від вологи, блищать, коли по них ковзає світло. Мжичка затягнула світ густою запоною.
Я вклякаю, черкаю знову і знову, сірник за сірником, доки котрийсь спалахує. Я затуляю його долонею.
— Туди не можна.
Я чув це сто тисяч разів. Кожного разу вони торочать те саме. Інколи мене на добу-дві затримують «до зʼясування обставин»; потім усе одно відпускають. У водонепроникних плащах з накинутими капюшонами вони скидаються на ченців.
Вічність оявнюється незліченними голограмами, наче квітка пелюстками. Час — розгортка, стискання і розтискання, зондування властивостей, спроба пофрагментувати безмежність.
Явне — проекції, утворені його зіткненням з простором, зображення спрямованої на екран нескінченності. Лабіринт, в якому множинність відгалужень прокидає і підживлює віру в можливість виходу. Десь там, у кінці, світ. До нього веде смужка світла. Ми балансуємо на ній, мов на линві.
Осягненню надається те, що зриме. Що можна побачити, почути, відчути. Простір подібний до стисненої пружини, що раптово випрямилась. Теорія Великого Вибуху оголила межі пізнання. Експеримент добіг кінця. Пастка заклацнулася.
То була вкрай непевна затія. Описи конструкцій, здійснені піонерами часових переміщень, виглядають зворушливо і наївно. Без них, однак, нічого не вийшло б. Хоча на той момент сформульовані ними теорії здавались проривом, насправді все щойно починалося.
Чого ми прагнули? Сісти в автомобіль і, завівши мотор, доводити, що він їде? В чому ми хотіли переконатися? Що два плюс два дасть чотири?
Своєю інфантильністю ми загнали себе в глухий кут, де протупцювали б іще тисячу років. Чи варто було для виправлення поодиноких неточностей гайнувати незмір зусиль? Ми побачили себе, взявши проби власної юності, та що це в підсумку дало?
Сотні років час сприймався лінійно — якщо ним можна просуватись вперед, гадали ми, мусить існувати можливість зворотного руху. Тоді як жаданий апарат уже працював і був частиною нашої загальної недосконалості.
Людська памʼять коротка, памʼять спільноти непевна. Ми вимагали переконливих доказів, нам волілося чогось істотнішого, вільного від різнотлумачень. І навіть тоді, коли було здійснено перші вояжі, наше уявлення про час ще довго не зазнавало змін. Ми перебували в полоні казки, що народилася з наших обмежених можливостей.
Різкий голос виводить мене з задуми. Вони дивляться докірливо, без осуду, з нерозумінням.
— Нащо Вам це?
Вони ставляться до мене тактовно, діляться непоказним провіантом з сухих пайків — м’ясних консерв, овочевих паштетів. З бляшанки згущеного молока всміхається лице з русявим волоссям і блакитнішими за небо очима. Я силкуюся пригадати, де зустрічав його раніше. Роблю ковток і вслухаюся, як тепло поширюється судинами.