Коли я опинився в них наступного разу, його вже відкликали. Я запитав, чи не повідомляв він адреси. Вони не обмінюються адресами. Це не те місце, де народжується побратимство.
Я намагаюся вдовольнити їхню допитливість.
Коли вугілля, яке їм постачають, геть неякісне, розповзається їдкий дим. Деревини, якої повно навколо, вони не торкають.
Кожен колись переходить через це випробування.
Смерть дивиться у вічі.
Тут усе заражене вірусом, від якого не існує вакцини.
Вони служать тут по півроку, інколи довше. Вдруге їх сюди не відряджують.
Ото й уся непоказна розкіш — карти і телевізор з екраном завбільшки в блокнот.
Коли прилад зненацька оживає, вони підкручують звук. Для них це справжнє свято.
Ретранслятори за кілька десятків кілометрів давно не функціонують. Тут усе вийшло з ладу. Вийшла з ладу цивілізація. Вони намагаються не говорити про зайве. Про таке краще не думати.
Мені сниться Земля, один в один відтворена на іншій планеті. На мить піддаюся спокусі.
Покоління за поколінням виростає у вірі, що це їхня домівка, доки одного дня в них, непомітно здорослішалих, прокидається туга.
Я — проекція. Остання людина, яка побувала там. Наші тіла світилися в темряві. Ми згорали живцем без вогню. Я марю про русявого хлопчика, етикетка на згущеному молоці — наче його спотворений розладнаним друкарським верстатом відбиток.
Вона надривається, коли я відклеюю її. Я розгладжую аркушик, намагаючись не пошкодити зображення, і вкладаю в паспорт.
Старі електричні стовпи стримлять у мовчазне небо. Раптом з нього, роздертого сліпучими блискавками, ллє, як з цебра.
Небо тут таке саме, як будь-де. Нескінченною блакиттю пливуть сіро-білі суденця. Дощі, як і скрізь, проминають. Це лише так здається, що вони навічно. Вдень сонце, вночі — місяць і зірки. Їх ніде не видно так, як тут, коли небо безхмарне. Вночі стовпи, з яких звисають клапті дротів, мов обірваних струн, зливаються з темрявою.
Я побував усередині Сонця. Ми стали першими, котрі повернулися. Ніхто не вірив, що це можливо. Ніхто не чекав на нас. Нас поховали живцем — ще тоді, коли ми туди вирушали.
Наша поява суперечила нескінченним числам, що бігли таблом згори вділ, а тоді враз зупинилися, екран заблимав і згас, супроводжуваний одним протяжним, а вслід за ним серією коротких звукових сигналів... Програма не передбачала збою.
Ніхто не хотів умирати.
Тут усе на автономному забезпеченні, поблизу катма крамниць, найближче поселення за багато кілометрів звідси. Енергію вони беруть з генератора — підстанції, схованої від дощів у дерев’яній, покритій руберойдом прибудові, від якої тхне соляркою. Про запас десяток наповнених каністр.
— На мене чекають.
Я підводжуся.
— Хто?
— Люди.
Вони вивалюються на мене, маючи те, що я сказав, за невдалий жарт.
Ні, я не шаленець.
У людини багато причин втратити глузд, ще більше — його зберегти.
— Там мертва зона.
Вони щосили тримаються за міф.
Міф єднає їх, з ним їх відсилають сюди.
В них просто немає іншого виходу, ніж покладатись на те, що їм кажуть.
Вони пройшли перевірки і тести. В багатьох за плечима досвід. Вони хутко збагають, що досвід тут нічого не вартий.
Пояснювати що-небудь марно.
Я лічу, як часто ми вдавалися до брехні. Скільки разів я зрадив себе.
Я звідти.
В цьому неважко переконатися.
В паспорті дві прописки. Та, де я народився, давно погашена.
— Я несу книжки.
Вони знизують плечима, роздивляються обкладинки, механічно гортають, шукаючи картинок, вряди-годи погляд котрогось із них перечіпається об те чи те речення.
Ось і цього разу.
Я прошуся, щоб мені дозволили йти.
— Куди?
Вони дають взнаки, що не відпустять. Надто пізно, щоб кудись вирушати, до того ж шлях туди заказано.
Вони усвідомлюють, що за першої ж нагоди я спробую проникнути на той бік.
Довкола жодної душі, лише глупа ніч. О такій сльоті навіть вовки не виють.
Щоразу безпрецедентніші заходи безпеки, а на місці все постає інакшим.
Я їх ні в чому не переконую.
Залишаюся до світанку, а тоді йду.
Вони знають, але зараз це їх не обходить.
Вони не складають протоколу.
Вони могли б висунути мені звинувачення, проте не роблять цього.
Хтось раптом згадує, що сьогодні футбол. Новина викликає пожвавлення, всі як один втуплюються в екран. Котрийсь із них відчиняє вікно, поправляючи саморобну антену, проте це нічого не дає.