Вони розчаровані.
Як-не-як, футбол.
Раніше у них був транзистор. Коли щастило зловити хвилю, всі напружено слухали. Одного разу танцювали під жахливо спотворену музику, що то зʼявлялася, то пропадала. Жінок сюди не відряджують.
Усвідомлення, що тут точиться зовсім інша війна, приходить поступово, мозок намагається витиснути його. Другого-третього тижня вони вже все усвідомлюють. Все, що потрібно для самозбереження. Як і те, що небезпеки годі уникнути — хоч до яких заходів вдавалися б. Їм добре платять, та й хтось мусить виконувати це.
Вони знову беруться до карт. Спрямовують запитальні погляди на мене.
Я підсідаю до столу.
Граю з ними одну-дві партії. Я завше так роблю. Коли я підводжуся, вони нічого не кажуть.
Я лягаю на ганчір’яний матрац, який ще не охолов, відколи я ночував на ньому останнього разу.
Вони продовжують своє заняття, коментуючи ходи. Коли хтось із них починає що-небудь розповідати, гра зупиняється.
Я заплющую очі.
Переді мною кухар, який наклав на себе руки. Він щось говорить, тільки я нічого не чую.
Я провалююся в короткий сон.
Я бачу, як стерильно блищить лак на стійці бару, мовби до неї ніхто ніколи не приторкався.
Коли я розраховуюся, зʼявляється власник, сідає за столик і ми спілкуємося, наче давні знайомі.
Я прокидаюся.
Сон тривав не довше кількох хвилин, проте мені так, ніби спливло багато-багато років.
Зненацька лице переді мною перетворюється на криваве місиво, з якого на мене дивиться око, сповнене осклілого смутку.
Я відвертаюся.
І лежу так до самого ранку.
Це мій вибір.
Насправді це я інакше не зміг би.
Усе дає тріщини — віра, метал, бетон.
Повернулися майже всі.
Коли їх вивозили, буркотіли мотори, погнані, ще не взялося на світ.
За останньою вантажівкою біг пес. Котрийсь із них загрюкав, збиваючи пальці, об кабіну.
Собака біг і гавкав. Його привчали, що людина — друг. Й ось він мчав з останніх сил, демонструючи відданість.
На виїзді їх обнишпорили.
Дитина, в якої солдат, хлопчина з темним пушком над верхньою губою, відібрав і пожбурив в контейнер для особливо небезпечних відходів плюшевого єнота, схлипувала.
Усе, що звідти, становило смертельну загрозу. Бра́ти що-небудь з собою суворо заборонялося.
Люди також звідти. За блокпостом вони понуро пересіли в автобуси.
Дитина схлипувала. Ніхто не втішав.
Заспано витріщувалися на них придорожні села й містечка.
Від початку центральної траси, що бігла стрімко на південь, колону супроводжував бобик з військовими номерами й увімкненою блимавкою. Світло, здавалося, то спалахувало, то згасало.
Опівдні автобуси ненадовго з’їхали з маршруту.
Пасажирам дозволили вийти.
Відлучатись заборонялося.
Їли просякнену м’ясним запахом кашу. Дорослі чоловіки добре пригадували її характерний присмак.
Котрийсь узяв грудку землі і довго роздивлявся.
Земля звабливо лисніла в промінні нового дня. Чорна, мов крило крука, і масна, як сир з домашнього молока.
Невдовзі пролунала команда сідати в автобус.
Долоня перехилилась, і грудка впала назад на ріллю.
Знову загуркотіли мотори.
Їх повезли далі.
Їх уже виселяли. В товарних вагонах, замкнених на металеві шуфриги. Спершу на Захід, а коли повернулися звідти, на Схід.
Вони завжди поверталися.
Історія має не так багато варіацій.
Їм роздали таблетки з йодом.
Попереду на них чекало нове життя. Вони відмовилися від нього — їх ніхто не міг змусити.
Верталися поодинці й групками, наче змовившись.
Їх ніхто не займав. Невдовзі потому територію обнесли колючим дротом і встановили застережні знаки.
Пастка замкнулася. Вони опинилися всередині.
Яблуні в садах рясніли золотими плодами.
Лагідно всміхалося сонце.
Пес мів хвостом, підстрибував, лягав на передні лапи, скавулів і погавкував.
Він знав, що господарі повернуться.
Ніхто не радіє людині так, як той, кого вона приручила.
Я звідти, де добре.
Ми всі походимо з казки.
Світ — скло.
Тріщина просувається то швидше, то повільніше.
Розростається під пальцями, що марно силкуються зупинити її.
Сонце на вечірньому прузі заплющує око.
Через мільярди років настане новий світанок.
Ми прокинемося, й усе зітреться разом зі сном.
Проте щось непоясненне точитиме нас, ходитиме назирці з настирливою невідступністю, наче тінь.
Ми — ті, котрі вижили.
Між нами нічого не було.