Зелень закінчувалася над самим озером, протилежний край якого окреслював природну межу міста. По той бік, за дірявою ширмою тополь, проступали цятками в просвітках ряхтливого листя приземкуваті халупи.
Поступово озеро вужчало і видовжувалося. Острів Закоханих лежав у його найвіддаленішій частині.
Того дня мені виповнилося пʼятнадцять.
Щоразу, коли я називав фах, співрозмовників брав подив.
Вкупі з бібліотечною справою я обрав усі сфери — від аркуша на кульмані до листка катальпи, від особливостей конструкції мостів до властивостей води, що текла під ними, від сузір’їв у темно-фіолетовій високості до річкових рачків під слизьким валунцем; географія, фізика, історія, геометрія, біологія... Двигунець жаги і допитливості рухав мене вперед.
З-під моїх рук вийшло дещо з ужиткових речей — від дерев’яних основ для меблів до гайок, в яких я накручував на верстаті різьбу. Якби я прозаймався цим чотири десятиліття, їх набігло би сотні тисяч, проте якоїсь миті я збагнув, що воно не моє.
Одного прекрасного дня я прокинувся, знаючи, що стану бібліотекарем. Звідки таке береться? Авжеж, моя статура кепсько пасувала до книжок, читальних столів з увімкненими настільними лампами і читачів схильці над сторінками.
Моє серце ще довго тужило за дівчиною з сусіднього будинку.
Трохи одягу, голярський станок із комплектом лез, книжки, скільки вміщала валіза, — ото й усе.
Три роки, а тоді вільний птах — лети, куди заманеться.
Я почекав, поки електричка зникла серед дерев.
Товстий Ліс складався з однієї-єдиної споруди — залізничної станції з облущеною надбудовою, що правила за голубʼятник, наче її спеціально для цього доштукували.
Єдиною людиною був станційник. Час між поїздами він гайнував за спогляданням пташиної вовтузні.
— Ти не... — він зобразив затягування.
Я заперечливо похитав головою.
— Значиться, некурящий.
Я нічого не відповів.
— А що там у тебе добренького? — він покосився на валізу.
Я розщепив її, непомалу розчарувавши його.
— Книжка, як мертвому припарка. Знаєш, скільки навколо паперу? Він тягнеться он звідти і ген туди, — він провів рукою в повітрі, показуючи на ліс. — Наступного разу, як їхатимеш, бери тютюн. Те, що цінується. Справжнє. Без цигарки, брате, пропаще діло.
Станційник добув останню папіросу, і, попереминавши пальцями, застромив між жовтющі зуби.
Він довго не припалював її.
Я ще не отямився, як автобус розчинився у хмарі куряви.
Біля обвугленого дерева, яке колись розпанахала блискавка, відгалужувався путівець.
Пороззиравшись, я зійшов з головної дороги, не підозрюючи, що затримаюся там, куди прямував, набагато довше за передбачених три роки.
На вигляд чоловікові було п’ятдесят, темні свердла очей, щоки в сірій щетині, на мочках вух по віхтеві волосин.
— Мені потрібна бібліотека.
Він зміряв мене настороженим поглядом.
— Бібліотека, — повторив я. — Підкажете, як пройти?
— Йди, — чоловік рубонув повітря.
Я стояв.
На мить він завагався.
— А ти що будеш? — буркнув, загиливши запорошеним черевиком ствердлу на камінець грудку.
— Бібліотекар.
Шморгнувши носом, мій неговіркий співрозмовник тугіше нацупив картуз.
Вони народжуються дорослими. Їхній погляд несила витримати. Тоді як вони витримують. Вкипають у твої очі, вимогливо і допитливо, з іскриною незбагненної, потамованої надії. Все, що я міг би сказати, вони знають краще за мене. Носять його в собі. Вони є ним.
На дозвіллі вони віддаються звичним для свого віку розвагам. Забуваються і стають такими самими безжурними, як решта дітей.
А потім воно знову накочується. Їхні шанси близькі до нуля, тоді як вони прагнуть звичайного життя. Вони читають про море, якого ніколи не побачать.
Зненацька нишкнуть.
Я не маю що сказати. Мій єдиний козир — відвертість. Я відволікаю їх, вигадуючи нові і нові забави, головне — не дати їм опинитися наодинці з собою. Я можу зробити зовсім мало. Коли був таким, як вони, вірив у диво. Я відганяю гнітючі думки, інакше вони відразу таке помічають.
Їхній дзвінкий сміх спонукає забутися. Їхня прихильність — безкорислива, а щедрість не знає меж. Хтось із них смикає мене за рукав, і ми граємо далі.
Коли вони щебечуть навперебій, здається, мовби нічого не сталося; що все — лише макабричний сон, аберація перевтомленого мозку. Життя — надто короткий перепочинок на придорожній галявинці, повній барвистих рослин і комах.