Щось у нас пристосовувало нас до нових умов, воно не піддавалося міркам класичної біології. Досвід, здобутий протягом сотень тисячоліть, зазнав докорінного випробування.
Наша фізіологія повільно синхронізувалася з новим протіканням, точніше — з його браком. Ми в буквальному сенсі перероджувалися, нездатні все вповні осягнути. Наша свідомість ще не зазнала змін, а певною мірою до решти так ніколи і не змінилася.
За великим рахунком, ми залишилися такими, як були; жарт, що вихоплювався сам по собі, зненацька, мовби незалежно від нашого бажання, найкраще потверджував це. Змінюючи нас, ніщо не могло перепрограмувати нашої сутності. Ми залишились людьми.
Моя улюблена книжка була зі мною; коли вона потрапила до моїх рук, я поглинув її на одному подиху, вона не була грубою. Ніколи, хоч куди мене заносило б, я не розлучався з нею.
Пригадую, як мені раптом закортіло щось погортати в дорозі, в той період я не так часто куди-небудь вирушав. Відкинувшись на сидіння і заплющивши очі, я слухав, як стукотять колеса.
Купивши квиток, я вернувся на привокзальний майдан з газетним кіоском, в якому, поряд з пресою, дешевими батарейками і канцелярським дрібʼязком, приторговували книжками. Вибір не райдужний — специфічна лектура для безтурботного гайнування часу, здебільшого мелодрами, в сам раз просльозитися, доки замріє потрібна станція. Авжеж, їзда — слушна нагода розвіятися і не знудьгувати.
Запроторена в найдальший куток, та книжка відразу привернула мою увагу. Геть виблякла обкладинка, заледве помітні літери — я не так прочитав, як вгадав її назву. Схоже, вона заблукала сюди випадково і вже довгенько чекала на покупця.
Тієї миті мене пронизав струм, дивне відчуття, наче це вже колись відбувалося й одного разу я тримав її в руках. Той самий день, те саме місце, легкий, наче він теж здатний запамʼятатися, вітерець.
— Можна он ту книжечку?
— Подивитися?
— Купити.
Кіоскерка недовірливо витріщилася на мене. Я почувався, наче ляпнув щось не те, тоді як вона мала вигляд, наче їй щось не те причулося.
— Я хочу купити її, — я підтвердив свій намір.
На звороті барви майже повністю збереглися, утворивши ґротескний контраст з вигорілою на сонці лицьовою сторінкою, наче книжка нова й одночасно невимовно давня.
Вона пройшла все, що я. Коли я скидав спецкостюм, який ні від чого не захищав, контролер просвердлив мене прискіпливим поглядом, нічого особистого. Це тривало якусь мить, було видно, як він вагався. Раптом чоловік на секунду відвернувся — якби йшлося про якусь іншу річ, він цього нізащо не зробив би. Такі не дуже схильні відступати від приписів, понадто де на кону життя і смерть.
Побувавши там, найневинніша марничка перетворювалася на знаряддя вбивства. Так само, як і живі, яких, однак, ніхто не зважився б відіслати назад — туди, звідки вони повернулися. Ми проходили рутинну, якщо її так можна було назвати, дезінфекцію, тоді як кожний знав, що вірус всередині. Навіть ті, котрі професійно займалися цим, і гадки не мали, як все серйозно.
Переді мною пропливає те пізнє літо, примірка, старий кравець, каталоги на деревʼяній полиці — випуски останньої моди. Натренована десятиріччями рука впевнено орудує крейдою та кравецькими ножицями. Він робив свою справу з незворушним спокоєм — коли людина у злагоді з ремеслом, то й увесь світ довкола неї в гармонії.
Я пересунув горщик так, щоб світло не падало на нього надто прямо, — лише те, що «сонце» ніколи не піднімається в зеніт, рятує все навколо від плавлення.
Скісне проміння ковзає, забарвлюючи в бузковий відтінок. Трансформаторний агрегат добуває потрібні для дихання складники.
У такі горщики ми висаджували декоративні пальми, пристосовані до житлових, громадських і службових приміщень. Той, хто випалював, прикрасив боки, як глина була ще сирою, малюнками.
Такими сюжетами досхочу розцяцьковували глиняні і не тільки вироби. Світу, який там відтворювався, давно вже не існувало: ні хатини під соломʼяною стріхою, ні мальв, ні тину, ні перевернених догори днищем гладущиків.
Це скидалось на травму, присуд, невідворотність, на останню соломинку, за яку трималися тим затятіше, що вище дерлися в небо хмарочоси. Через мільйони років, якщо від нього щось уціліє, зображення сприйматимуться за клинопис.
Годинники на наших запʼястях здеґрадували до цяцьок, проте ми й далі ретельно накручували їх; механічні іграшки з каліграфічно нанесеними арабськими цифрами, якими бігла, відлічуючи неіснуючий час, секундна стрілка, вводячи нас і себе в оману.