Порівняння спрацьовували до певної межі, за якою втрачали сенс, тоді як підходящіших інструментів у нас не було.
Це і був той наступний етап, який торкався свідомості, тоді як памʼять залишилася такою, як перед тим, і спогади про те, що було, і саме воно. Нашу памʼять могло стерти так, як стерло все до решти з електронних носіїв.
Частина відомостей, на яких ґрунтувався світ наших уявлень, за якими тяглися сотні тисяч років зусиль, сповнених помилок, небезпек і абсурдності, містилася в енциклопедіях. Вони стали нашим ultima ratio — нам не було більше на що покликатися.
А ми ще вагалися, чи потрібно їх! Нам здавалось, що вони дурно займатимуть місце. Ми повантажили їх, наче мотлох, з яким несила розлучитися. Та коли невдовзі вклали диск, потім другий, третій, і так далі, один за одним, усі до останнього — флешки, коробки з мільярдами терабайтів памʼяті, плексиґласові корпуси з кремнієвою серцевиною, ми раптом згадали про так і не розпаковані картонні коробки.
Ми враз подорослішали — мовби нам навернулись на очі дитячі сандалі, які ми колись носили, й ось зараз ми вирячилися на них, не ймучи, що могли колись бути хлопчаками, на яких вони пасували в сам раз, а коли вперше взули їх, навіть були завеликими.
Ми натикалися на минуле скрізь, хай за що бралися б. Те, що не зазнало в нас змін, складалося з нього, проте й воно сприймалось інакше.
Монітори автоматично фіксували проекції наших сновидінь, ми дивилися, як вони тануть, розсотуючись, вскочуючись до крихітних острівців, менших і менших, доки разом із ними стиралася наша памʼять про них.
Досить натиснути на пульт, проте ми не вдавались до цього; наші зусилля поглинало укладання хроніки знань — того, що кожен із нас памʼятав, міг описати і відтворити; ми верифікували його взаємним досвідом, почерпнутими свого часу знаннями. З розкиданих кубиків складали модель світу, який зазнав краху, віртуальну книгу здобутків, що персоналізувала й доповнювала випадково врятовані фоліанти. Тривалий час ми були заклопотані цим і лише цим.
Ми досягли неймовірно багато, а втратили все.
Десь тоді я натрапив на абетку. Здивовано розгорнув її, безнадійно обшурані сторінки, малюнки і літери ледь проступали на поверхні колись проламінованих сторінок.
Ми вправлялися, хто назве більше слів. Так ми випробовували себе на міцність.
Ми вийшли звідти, проте щось суттєве в нас залишилося там назавжди.
Ми виявилися надто привʼязаними до всього, що втратили.
Я повернувся сюди без жодної певності, на коротко чи на довго. Я не думав про це.
Я сподівався на зустріч. Я прагнув її.
Крім неї, в мене тут нікого не залишилося. Але й не тут у мене також нікого не було.
Я не знав, що з нею. Атож, вона давно вже не та дівчина, якою я бачив її востаннє, але і я давно вже не той хлопець, що тоді.
Я не мав поняття, чи вона проживає за тією самою адресою, чи перебралася в сусідній район, на іншу вулицю, в багатоповерхівку, споруджену, коли все було вже позаду, а попереду тільки майбутнє, — поготів кудись інде. Напевно, в неї діти, сімʼя. Люди їдуть геть, шукаючи щастя. Квартири, будинки, міста порожніють, простоюють, змінюють мешканців.
Якоїсь миті я знову почав думати про неї. Чи памʼятає вона, адже спливло стільки часу! Що, як для мене не виявилося місця не тільки в її житті, а й у спогадах?
Я намагався уявити, як ми випадково перетинаємося на котрійсь із залюднених вулиць. Навіть якщо шанси один до мільйона. Чи, може, кращі?
Я пробував сконструювати нашу розмову, добирав слова і фрази, якими звернувся б до неї, доточував, відкидав, перебирав, нерішучий, з чого почати. «Добрий день» здавалось мені жахливо недолугим; хоч як я крутив і комбінував, нічого не клеїлося.
Плутанина, що виникала в голові, доводила мене до безглуздя. Мабуть, я божевільний.
Радше за все, вона не впізнає мене, сприйме за жебрака, а може, щось у ній, якийсь невиразний порух, що його не назвати спогадом, спонукає уповільнити крок.
Хай вона пройде повз, дуже близько, не зупиняючись. Так краще для нас обох.
Я з головою поринав у мелодії, що їх добували знесамовитілі пальці.
— Чому ґінкґо?
Відповіддю було листя. Воно нагадувало крихітні зелені віяльця, силуети напнутих парашутиків, намножені з зеленого паперу витинанки.
Ладний прийняти будь-яке моє рішення, він поклав чекати. Це була та мить, коли поспішати немає куди однаковою мірою, як і баритися.
То була найважча мандрівка мого життя і дальша, ніж до найвіддаленішої планети. Сповнена суперечностей, розіпʼята між блаженством і нестерпністю, ілюзією віднайдення і незворотністю втрат.