Можливо, вони мірилися лише налякати. А він стояв, прикипівши до землі, доки «Тікай!», яке вирвалось з мого нутра гаркотом незнаного мені звіра, схаменуло його. Хлопчина позадкував, а вже наступної миті розвернувся і побіг. Вони могли підстерегти його наступного разу, одначе наступного разу не настало.
Такі пики, як їхні, швидко не забуваються. Тих обох й особливо того, що позаду. Він цілком міг бути заводієм. З тих, які не знають, куди притулитися, доки врешті опиняються в обіймах зла; воно засмоктує їх, а вони наївно вірять у неписані кодекси й інші самонавіювання, врозбіж з життям і власними витівками. В таких залишається назавжди щось нездорослішале, вони так і не можуть приступити до світу зі зрілими мірками. Наламавши дров, потрапляють за ґрати. Вʼязниця править їм за готель. Світ чимало завинив їм — усі ті роки, які у них відібрали. Одного дня вони приходять по мзду.
Для малюка то було надмірним випробуванням. На суді він увесь час тремтів, а тоді раптом упав на підлогу і бився в істеричних конвульсіях. Засідання довелося перенести.
Хлопчина боявся клітки, де сиділи його кривдники і вбивці його друга, — сахався зиркнути в їхній бік. Він дивився на тих, котрі ставили йому запитання, вряди-годи збиваючись поглядом на зал, наче когось шукав. То був не його спектакль. Зацьковане звіря, він белькотів, затинався і плутався. Наче то його судили, а не тих трьох.
Йому було десять, не більше, ще ж геть шмаркач. Судді просвердлювали його несхвальними поглядами. Вони мали його за малого брехуна, а він, відчуваючи це, поводився ще недоладніше. Мантія вберігала їх від таких слабкостей, як людяність. Вони витягували з нього слово за словом, а коли він з переляку сам собі перечив, погрозливо підвищували голос. Якби його ще трохи дотиснули, він зізнався б у чому завгодно.
Гра виходила поза правила. Дорослі дядьки, які собаку зʼїли на судових вивертах, і безпорадна дитина — надто разюча несумірність. Адвоката звинувачених він боявся незменша за тих у клітці. Не тямив, чого від нього домагаються, раз у раз втрачаючи відчуття дійсності. Йому здавалося, що охайний чоловічок, не схожий на бандита, вигороджує кривдників. Чому робить це? Чому не вірить йому? Всі ті «чому» крутилися в його голові, доводячи до запаморочення.
Хай там що, він, який будь-якої миті міг знепритомніти, витримав. Заходив до приміщення, мов на страту, а вийшов звідти сполотнілим неповнолітнім переможцем. Ще цього не усвідомлював, зашарпаний, помотеличений. Він почув там багацько слів, які ще довго переслідуватимуть його. Йому дали відчути присмак справжнього світу, і він ще довго перетравлюватиме те, що сталося. Колись же ж настає момент одкровення.
Він так і не змириться з втратою. Йому болітиме; хлопчина вповні відсьорбне, як це — без друга. Це вибʼє його з колії, однак він уникне манівців, просто рухатиметься узбіччям, уздовж магістралі, що не суперечитиме його вдачі. Це стане його винагородою. Ріка життя бурлитиме, а потім тихо тектиме, відносячи далі і далі від моменту ікс — його, мене, тих трьох, усіх. Невдовзі про це забудуть, лише не він. Місце над бровою заклеював пластир. Він був єдиним, який міг дати хоч якісь свідчення у справі про вбивство.
Коли дійшла моя черга, я розповів, що мав. Це не було багато. І на всі уточнюючі запитання відповідав, не даючи збити себе з пантелику. Я міг повторювати так довго, як потребуватиметься, — до сказаного я не мав що додати.
Вони сподівалися загнати мене на слизьке. Їм шкода було проґавити такецьку нагоду. Можливо, вони переслідували якусь мету. Я не стверджуватиму цього. Юридична машина здатна перемолоти всіх і все. В неї своєрідний підхід до істини.
Схоже, вони намагалися зʼясувати, чи я якимось іншим чином причетний до вбивства, проте нюх, який, хоч і мали його, підвів їх. Агов — якщо я ненароком запобіг свинству, це не означало, що причетний до попереднього.
Накивуючи пʼятами, малюк ще нічого не знав. Він біг останні метри щастя й невідання. Кращої альтернативи тієї миті в нього не було.
Я не знаю ні тих трьох, ні того хлопчини, якого ви досхочу нарозпиналися. І вам по барабану, що йому тепер з цим усім впоруватися.
Їх не цікавило, хто розтяв брову. Котрий із трьох. На тлі того, що сталося, це здавалося несуттєвою дрібничкою — їм видніше. На них — мантії. Либонь, вони щось відчувають, скидаючи їх і виходячи надвір. Дорогою додому зайдуть по хліб і кефір. А заодно і по щось міцніше. Адже вони всього-на-всього люди. Не так легко розібратися, кого куди і на скільки запроторювати. А може просто — гобі.