Під моє алібі так і не підкопалися. Дві дюжини свідків змогли підтвердити його. Тоді як вони гнули своєї. Чи я не звернув уваги на щось підозріле? Ні, не звернув. Тієї миті моя увага була прикута до кошика на стіні вимощеного пофарбованими дошками спортивного залу, в який належало засадати якнайбільше мʼячів. «Йди на спорт, розробляй руку», — я послухався і пішов. Спорт врятував мене. Цього я їм не розповідав — стосунку до того, що відбувалося, воно не мало.
Слідчий упіймав облизня. На мить у мені ворухнувся бридкий хробак сумніву. Щось у тому всьому було нечисто. Проте я не знав, що.
Русявка з помережаним ластовинням лицем. Одного дня, коли вітер кушпелив шляхом золоте листя, вона вийшла з нього, незрівнянна й небачена. Я замружив очі, а коли розплющив, вона не зникла.
Вони всі тут русяві — чоловіки та жінки. Русяві їхні світанки і сонце, і розбризкується яскравими крапелинами, розбиваючись об листя, його сміх. Тут русява земля, й опала хвоя стелиться русим килимом.
Вона їхня сестра, одна з них, а я — чужак без певного ремесла.
Від тієї миті ми належали одне одному. Все було давно вирішено, тоді як вони вперто передавали її від рук до рук, обступивши непроникним муром. Кепсько вони мене знали!
Якоїсь миті все те не на жарт вкурвило мене — я давно вже перестав бути зеленим хлопчиськом.
Я й сам не зчувся, як вона опинилася в моїх руках. Це було неминуче — ми закружляли, а вони зʼюрбилися довкола нас, повідвалювавши щелепи.
Вона мовби народилася для танцю. Не було нічого природнішого, ніж тримати її стан в руках, розʼєднуватись, кружляти, зливатись. Наче ми від початку були незмінними партнерами. Хай зарубають собі на носі цей невеличкий майстер-клас!
Бібліотекар — все одно що ледар? Чоловікам годилося серйознішого заняття? Нехай!
Тебе ніхто не зустріне з розкритими обіймами, не розраховуй на це. До тебе приглядатимуться — повільно, довго і недовірливо, терпітимуть твою присутність, й одного дня — таке вилами по воді писано — тебе буде або потурено, або сприйнято за свого.
Ми не зупинялися, доки не стихла остання мелодія.
З клубу ми вийшли, тримаючись за руки.
Вони не займали нас.
І тоді, коли, провівши її до брами, я вертався до себе, ніхто не заступив мені шлях.
У височині сяяли зорі.
Мені зовсім не хотілося спати.
Я опустився на ґанок і звідти дивився в ніч, сплетену з ожинових лоз. Ген удалині ряхтів крізь крихітні прозірки світанок.
Я не знав, що дівчина, з якою кружляв, сирота.
Якби не той вечір, я б назавжди залишився для них дивакуватим чужинцем.
Восени ми разом збирали виноград, а невдовзі по тому я перейшов жити до її оселі.
Однієї грудневої ночі щось нове зʼявилося в нашій близькості. Ми відчули його бентежну присутність. Від тієї миті ми були не самі. Благоговійно ми прислухалися до порухів нового життя. Чули його, проте ще не бачили: воно мовби гралося з нами в хованки.
...А потім я ніс на руках її ще тепле тіло...
То найкоротша на світі вуличка. Відрубна від головної, вона ніяк не називалася. Обидва будинки, що утворювали її з одного боку, і обидва навпроти належали до сусідніх.
То була навіть не вуличка, а перешийок, сполучна поперечка. Досить звернути в неї, аби закралась підозра, що все трохи інакше від забрукованого проспекту з показовими клумбами, підстриженими деревами та зробленими за одним шаблоном мініфонтанами. За нею відкривалися ще вулиці — такі самі, як вона, довші і звивисті, подвірʼя, закапелки, квартали, майдани, сквери, парки — щойно заглибившись туди, можна вдихнути справжність. Саме там розкривалася суть — в міру щира, не без того, що скупувата, інколи не до ладу емоційна і в кожному разі сповнена широкосяжних претензій.
На тій вуличці розташовувався один-єдиний обʼєкт. Він і був метою нашої виправи.
Ми потяглися туди на великій перерві. Таке наче пошесть. Тоді я ого-го ще скільки всього не бачив.
Мій рецепт простий. Природа забезпечила мене безвідмовною перепусткою. Кремезного, мене сприймали за свого — я нічим не поступався старшим від мене. Я ріс тоді, наче на дріжджах.
Спершу я розгубився, сприйнявши все за жарт. Однак те, по що ми прийшли, було всередині. На радощах ми зчинили несусвітній гармидер.
Асфальт якимось дивом витримав нас, будинок не завалився. Щось завадило нам вдертися досередини. Ми заціпеніли, мовби забувши, що нас туди привело.
Було пʼятнадцять по десятій, книгарня якраз відчинилася. Ми заскочили горбаня тієї миті, коли він лаштувався накинути халат і горб з усією виразністю напнув на його спині сорочку, — здавалося, вона от-от розірветься.