Ми прикипіли до вітрини. Чогось подібного ми не бачили. Ми так і стирчали б, пороззявлявши роти. Ось зараз зʼявиться крило, а тоді друге. Жвавіше, відьмаче! Шкільна перерва не вічна.
Ніхто з нас нічого не побачив. Ми мали те дурне відчуття непотамованої кортячки, мовби відібраної з-під носа цукерки. Відчувши на собі наші погляди, горбань обернувся. Багатообіцяюче дійство обірвалося.
Світ по той бік вітрини притягував і відлякував. Ми не збиралися просто так облишати. Нам баглося продовження. Ми налаштувались вимагати його.
Ми внадилися туди з гідною подиву настирливістю.
До яких тільки витівок вдавалися!
Розвага зробила з нас спільників, ми заходили далі і далі.
Не знаю, кому з нас те сяйнуло першому. Ми назбирали їх на шляху зі школи до книгарні.
Ми не мали якогось певного наміру. Прихопили їх зі страху — якби в разі чогось. Так, ніби камінцем можна оборонити себе від чарів. Що горбань — ворожбит, ми не мали ніякого сумніву. Це було ясно кожному з нас, як білий день.
Розчереплювати вітрину ми не збиралися. Він жодному з нас нічого не заподіяв. І все-таки, в нас щось нуртувало, не даючи спокою. Ні, ми нічого не узгоджували наперед.
Відбившись, камінці падали на землю, доки один зробив свою справу.
Друзка розбитого скла ценькнула об тротуарну плитку, розлетівшись на дрібніші. Чари спали, вітрина враз зістарілася, вкрившись павутиною зморщок-тріщин. Метаморфоза ошелешила нас. Стало тихо-тихо.
Коли ми поткнулися туди наступного разу, жодного сліду нашого переступу не залишилося — на місці розбитого сяяло нове скло. Його було вправлено так, що ми бачили в ньому себе, вуличний ліхтар і силует будинку позаду; щойно припавши до шиби, можна було роздивитися, що діялося всередині.
Щоправда, який з нього чаклун, якщо він не вмів простих речей, притаманних людині? Наприклад, дратуватися — в нього це виходило до примітивності недолуго. Ніби він змушував себе до чогось непосильного. Нам навіть стало якось ніяково за нього.
Тим часом ми розгулювались дужче і дужче, мовби поклавши навчити його справжніх емоцій. Й одного разу воно сталося.
Хлопці казали, що я влучив йому в груди. Бігме — я не цілився.
Інцидент пригнітив нас. Ми воліли не згадувати про горбаня, доки хтось приніс звістку, що бачив його, живого й здорового. Ми пішли перевірити — так воно й було.
Ми взялися потроху за старе, щоправда, наша тактика зазнала змін.
Ми заходили пороздивлятись книжки. Нас наче хтось підмінив— ми були втіленням чемності, не забуваючи ні привітатись, ні попрощатися. Робили це з якомога прикрішою ґречністю. Брали книжки з полиць і благоговійно гортали їх — утім, лише для того, щоб непомітно поставити на інше місце, спричинивши в їх розташуванні якогомога більший розгардіяш.
Деколи ж, набравшись сміливості, ховали книжку за пазуху, намагаючись якомога швидше вшитися.
Книжки нас нітрохи не цікавили. Нам було байдуже, що красти.
Поцуплене ми не заганяли і не мали такого наміру. Ми викидали здобич у перший-ліпший смітник. Гадаю, кожний із нас, не зізнаючись у цьому ні собі, ні друзям, трохи побоювався — не так бути зловленим на гарячому, як чарів, якими міг поквитатись горбань. А в тому, що він це міг, ми не мали сумніву. Не думаю, що хто-небудь із нас зрадів би, якби посеред уроку на очах в цілого класу перетворився на бридку жабу. Водночас, страх ще дужче підбехтував.
А горбань далі пускав нас, наче нічого не ставалося, тоді як ми жодного разу не купили в нього бодай найдешевшу книжку. Нам відкривалися незрівнянно привабливіші можливості для інвестування, ніж тринькати монетний дрібʼязок на папір — нам по завʼязку вистачало шкільних підручників.
За всі рази ми нацупили, либонь, не так уже й багато. Не думаю, що горбань мав з того великі збитки. Хтось сказав, начебто він тихцем списує пропалі книжки.
Мені вдруге не пощастило. Поглинутий хованням здобичі, я не відразу помітив горбаня, який стояв і дивився на мене. Він був утіленням незворушності, майже блаженства. І лише в кутиках його очей зачаїлося легке здивування. Зараз він загіпнотизує мене. Перспектива стати жертвою чарів мене не приваблювала, і я щодуху рвонув геть — на щось оригінальніше я не спромігся.
Хоч у нього були довгі бігунські ноги, він не кинувся навздогін. І нічого не вигукнув. Жоднісінького слова. І не перетворив мене на яку-небудь гидку потвору, чого я, безумовно, заслуговував. Йому досить було розчепірити долоню і проказати закляття, і я приклеївся б до неї. Чому він не зробив цього, залишилося для мене загадкою.