Хлопці чатували за рогом. Вони вже були в курсі. Майже всі вони вчилися в моїй школі, кілька — в сусідній. В їхніх очах я був героєм, який поцупив книжку під носом у чорнокнижника і чаклуна. То було вершиною зухвальства. Вони теж так хотіли б.
Вони не сумнівалися, що я зробив це навмисно в бажанні козирнути, адже ніхто інший так не наважився. Я не розчаровував їх — не так з марнославства, як тому, що мене переціпило. В міру того, як я відхекувався, мене оповивало дивовижне спустошення, від якого посвистувало у вухах.
Книжку я не викинув на смітник. І нікому не віддав її. Вона дісталась мені надто дорогою ціною. Чесно кажучи, я зауважив, що вона в мене, щойно вдома, коли витрушував ранець. Я знічевʼя погортав її і запроторив у якнайдальший куток.
Більше я не брав участі в подібних забавах. Цей період у нашому становленні хутко опинився позаду.
Зненацька ми зауважили, що навколо повно симпатичних дівчат. Це відкриття ошелешило нас. Про букіністичні походеньки ніхто більше не згадував. Вони тихо і непомітно відійшли в минуле.
Й ось я йшов. То було одного дня, я ще не закінчив школи.
Я надто пізно зауважив його, щоб куди-небудь чкурнути.
Відстань між нами невблаганно скорочувалася. Хоча розділяв нас десяток кроків, я ніколи не прокладав довшого, ніж тоді, шляху.
Він проминув мене, усміхнувшись кутиками губ, як демонструють формальну приязнь випадкові зустрічні.
Книжка лежала там, куди я її запроторив. Я довго вагався, перед тим як віднести туди, куди вона належала. Я мусив зробити це.
Горбань чекав на мене. Він незворушно прийняв її, наче то я не поцупив, а він дав мені почитати.
Коли я вже йшов, він несподівано запитав, ким я мрію стати. Я знизав плечима. Я ніколи не думав про це.
Підліткові мрії — це щось цілком інакше.
Він знав, що я неодмінно прийду, а я намагався не баритися.
Ми старі друзі.
Вчителі, які приходили до нього, приносили підручники, сам він уже майже не писав, вони робили це за нього своєю рукою в його акуратно ними ж підписаних зошитах; він розвʼязував задачі, а вони занотовували.
Одного ранку він, який вчився на відмінно, так і не дійшов до школи. Його знайшли край дороги, знесиленого підвестися.
Від недавнього заводіяки залишилася сама тінь. Хіба оте сяйво, мов пізньожовтневе сонце, в якому наче востаннє спалахнуло недожевріле літо.
В ньому рано прокинулася допитливість. На відміну від тіла, розум зберіг жвавість і прагнув поживи.
Більшість часу він проводив, вмостившись у кріслі з плетеної лози.
Його судження вирізнялись парадоксальністю і, якщо так можна сказати, дорослим підходом.
З затінку дерев він спостерігав за розвагами однолітків.
Поступово в ньому викристалізувався отой потяг до фантастики — він просто обожнював її.
Відтоді волів цілком певної літератури, поклавши вивчити все, що створено в цій ділянці.
Кожна нова книжка додавала йому снаги, продовжуючи життя на ще одну годину, день, тиждень, місяць. То була наче гра, в яку я, сам незчувшись коли, втягнувся. Я дедалі більше вірив у це.
На початку він оглядав новинки, перекладаючи їх з моєю допомогою з одного стосика на інший. Потому сортував їх у тій послідовності, в якій опісля читатиме і яку ніколи не порушував.
Книжки завжди були з ним. Він читав з великим запалом, а коли фізична втома брала своє, впадав у дрімоту. Стрепенувшись, найперше переконувався, що книжки поруч.
Вони лежали на столику, змайстрованому спеціально для його потреб, а те, що він перед тим читав, лежало в нього на колінах. Його ноги окутував вовняний плед, як у стареньких людей, які не можуть самостійно пересуватися.
Фізичний рух коштував йому дедалі більших зусиль. Його тендітне лице перекошував біль, коли він від крісла, з якого повільно підводився, ішов до хатини, а потім назад. Майже щоразу він опускався на ослін під вікном у потребі перепочити і від разу до разу ті перепочинки тривали довше. Він долав усе коротші відстані, доки залишилася тільки ця одна, якої вперто тримався, доки й звідти вже не міг без сторонньої допомоги повернутися до свого незмінного місця в затінку шелестливих крон.
Що дужче марнів, то спрагліше поглинав книжки, мовби вони замінили йому тілесний харч. «Не хлібом єдиним» накладалось на нього буквальним чином. Для нього то була не метафора, а ще одна проведена на Землі мить.
Медицина демонструвала безсилість, лише марно відволікаючи від найостаннішої з усіх утіх. Знахар, остання надія, якого привезли здалеку, спеціалізувався на зціленні аур, тоді як з аурою юнака, геть спалого з себе, було все гаразд: вона іскрилася, як джерельна вода.