Коли відійшов від наркозу, все вже було гаразд. Він знав, що щось із ним кепсько, тільки ще не усвідомлював, що це означало. Мабуть, все-таки краще не мати дітей, ніж з них знущатимуться або вони з когось.
Але невдовзі — гульк. І ще раз — гульк. Наставники були в шоці, коли зневажений парія розлузав задачку не до снаги їм, дорослим, а невдовзі здобув перше місце на олімпіаді. Ще б пак!
Його злякались і ще гірше зненавиділи. Доходили до сказу, ставлячи щоразу вищі оцінки.
З ним щось діялося, його не впізнавали. Потому, як директор школи, самотній «жидяра» з залисиною на видовженому чолі, вручив йому золоту медаль, — єдиний, хто ставився до нього без западлюцтва, з чимось подібним до симпатії (хоч, може, йому тільки здавалося), вони кинулися вітати його, один наперед одного простягаючи руку, — улесливо, пишномовно, огидно.
Він ніяк не міг відмити долоні, вона нестерпно смерділа лайном, наче переручкався з капрофагами. Ненавидів себе за це. За той зачумлений, дурний стан, в якому давав тиснути її. Вище голову, суко, — усе позаду. А був день, коли перебував за три чисниці од вічності. Якби не та пристрасть, його вже давно відспівали б. Пристрасть вбиває — його вона врятувала. А далі — інститут, шлейф наречених, звинувачення і домагання.
Після аспірантури він опинився в науково-дослідному інституті, одному з підрозділів всемогутньої інтелектуальної імперії. Чхав на престиж і достаток — воно було для нього засобом, супутним ефектом діяльності, йому нічого не бракувало, тулився на тих двох кімнатках, що й передше, де в повітрі лунали стишені голоси матері й бабці, давно вже покійної, а коли наука раптом знецінилася і небавом її взагалі припинили фінансувати, він ні секунди не скиглив.
Безвихідь прокинула в ньому азарт гравця — чоловіка, який бере в руки долю, цю суму невичерпних можливостей і фатальних збігів. То була справжня свобода — він досхочу насолоджувався нею. Свобода — те, що всередині. Він зумів конвертувати її назовні й опинився в рідній стихії. Настав його час.
Рознюхавши, що і як, заснував комерційну структуру — першу, що надавала послуги оцифровування. Він оцифровував все, будь-яку примху, в дискретності і повазі до приватної сфери. Він уповні виправдовував довіру, жодного разу не поласившись на підробіток, що в сотні разів перевищував гонорар, в обмін на дещицю інформації — всього-на-всього світлину, який-небудь нещасний папірець, навіть не оригінал, а лише копію. Замовники ладні були перегризти один одного, і він міг завиграшки влаштувати їм той ґрандіозний спектакль, відплативши сповна, але не пішов на це. Ним рухала не помста, а пізнання — діаметрально протилежні величини, хоч та і та починались на «п». Оцифровуючи людські сентиментальність і марнославство, він призбирав перший солідний капіталець.
Незменша, ніж база для майбутньої діяльності, в заробітчанстві його цікавило й щось інше, не менш особисте за приватні архіви, до яких йому відкривали безперешкодний доступ. Прагнув простої, сказати б, банальної речі: збагнути людину — людину-як-таку. Ту, яка в одинадцять-дванадцять-тринадцять упоюється злом. Звідки беруться лють і ненависть. Як формуються покидьки, схиблені калічити і мордувати. Як вони стають респектабельними дорослими, тримаючи в кишені не найостаннішу акцію. Як до них тягнуться, шанують, вірнопіддано і благоговійно моляться, як на святих. Його цікавили джерела і механізми. Йому чимало всього відкрилося, проте відповіді на основне так і не знайшов.
Він працював одночасно на кілька провідних світових компаній, його хотіли завербувати, підкупити, переманити, зловити на гачок. Він не дався. У відкритому листі, що його, ретельно обміркувавши все, надіслав, він погоджувався на співпрацю за двох умов: житиме там, де жив, і виконуватиме завдання в будь-яких обсягах, доки ті не суперечитимуть його переконанням.
Його не зрозуміли. Запитали, скільки це буде в грошах. Про всяк випадок перепитали. Потім перепитали ще раз. Нарешті він відписав їм fuck off, над яким вони нескінченно довго марудилися, вгадуючи, що він хотів цим сказати. Доки визнали його психом.
Це відкриття заспокоїло їх. Так він ставав зрозумілішим — вони могли прилаштувати його в якусь нішу.
Вони пристали на його умови. Переказували йому шалені гонорари, час до часу сумніваючись в його існуванні, проте він сумлінно виконував роботу. Вони не могли мати до нього претензій. До ненормального важко їх мати.
— Ми ще неодмінно зустрінемося, — він промінився життєствердністю. — Все колись зміниться. Головне — вірити.
І він вірив.
Вірив у те, що, якщо не вірити, нічого не вийде.