Що без віри життя нічого не варте.
Одного разу, коли вкотре вирушив на пошуки батька, що стало його навʼязливою ідеєю, це було в парку, він запустив руку в кишеню старця, скоцюбленого над химерною дошкою у світлі і темні квадратики, в наївному намірі непомітно обчистити її. Старець скидався на знак запитання. Йому здалося, що той заснув.
Проте коли старець схопив його, він зрозумів, що дав хука, і непомалу злякався. Відчув, як чіпко впʼялися в його руку холодні кістляві пальці, наче скелета. Гейби заклацнулися кайданки. Зараз старець віддухопелить його, а тоді здасть. Така близька мрія трохи розжитися враз відлетіла в недосяжну далеч. На очі навернулися сльози, й він інстинктивно зіщулився.
— Сідай, — сказав той.
Так він навчився грати в шахи. Старий показав, як називаються фігури, і навчив пересувати їх. Найбільше на себе був схожий кінь. Тура нагадувала мініатюрну вежу.
Він хутко ввійшов у смак. Шахи відволікли його від інших думок. Він облишив нюхати карбід — потреба в цьому відпала.
Проте шахи були лише способом, бо найважливіше, що вдивотворив старий, — прокинув у ньому мислення. Перед ним раптом відкрилася перспектива; його перестало смоктати — оте, що примушувало вдихати отруйні випари і поглинати жменями цукор. Це старий готував його до міжшкільних першостей.
Мислення було подібне до карколомних перегонів без небезпеки розбитися; або до епілепсії — до тієї секунди просвітлення й одночасно без того, що настає опісля; або короткого замикання, від якого не вибиває пробок.
Старий сказав йому:
— Десь на світі людина має подібну до себе. Вона може мешкати на сусідній вулиці або на іншому кінці планети, це не суттєво. Ви можете перетнутись, не звернувши уваги один на одного, а можете жодного разу не зустрітися. Ви все робите майже синхронно — з нею стаються всі ті події, що й з тобою. Ви мовби сіамські близнюки. Котрийсь із вас наче прототип другого. Якоїсь миті його життя обірвалося — зовсім несправедливо, завадивши стати тим, ким міг би. Та людина віддала його, щоб ти вижив. Памʼятай це.
Старий гайнував час за шахами, щоб не зʼїхати з глузду по тому, як померла його дружина. Він грав на гроші, які потім вкидав у поштову скриньку на вході до сиротинця. Старець, якого вперше побачив на парковій лаві, виріс у притулку. Він знав, що це таке. Це все пояснювало. З ним він грав просто так.
Старий розробив кілька партій, зокрема, ту, якою спростовувалось існування безвиході і в якій шахи тільки виконували роль ілюстрації. Він навчив її його:
— Тобі ніхто ніколи не зможе поставити мат: ні люди, ні ситуації. Ось ти бачиш це.
Множинність має принаймні одну цятку, яка є виходом. Штука в тім, щоби розпізнати її поміж тисячі однаковісіньких на вигляд. Її заховано так, що чим ретельніше приглядаєшся, то гірше рябіє в очах.
Він поховав старого, а небавом зазнав ще однієї непоправної втрати.
Мати була єдиною в безмежному універсумі людиною, яка любила його. Любила, це означало: безкорисливо, ні за що. Тільки тому, що він був, і тільки на те, щоб не переставав бути. Любила його саме таким. Без ніяких обумовленостей. Без жодних причинно-наслідкових звʼязків. Без корупції, яка все безнадійно спотворює. Не вимагала, щоб виріс таким чи таким. Єдине, чого хотіла, — щоб був щасливим. Вона не мріяла надто багато — лише про те, щоб усе було добре.
Так він знайшов наймення для того, чого його навчав старий: та одна крапка є любовʼю. Саме це і тільки це відрізняло її від мільйонів подібних.
Він залишався біля матері до її останнього подиху, а коли відійшла, узявся креслити від тієї крапки систему координат.
Почувши мої кроки, він підвів погляд. Я вловив у його очах нетерпець, легкий докір, хоча я прийшов о тій порі, що й завжди. Це було щось незвичне — здебільшого його з головою поглинало читання.
Зараз він також тримав у руках книжку. Було помітно, що вже деякий час він не просувався вперед. Й однаково не закривав її.
Я намагався не баритися. Рідко коли щось нагальне відволікало мене, проте він цим не журився, певний, що з хвилини на хвилину я прийду. Книжки займали його, думки й уява. Він ніколи не нудьгував — не мав на те ні часу, ні охоти.
Ми черпали з тієї самої криниці. Спілкування приносило обопільну користь, ота присутність, що рівною мірою наснажувала нас обох. Ми не зчувалися, як меркло і сутінки переходили в темряву.
Пʼянке повітря погідного вечора огортало розморою, я вертався домів, сповнений блаженного вмиротворення, як то буває, коли все добре. Випростувався, сплітаючи пальці під головою і так лежав, доки картини, що пропливали перед очима, переходили в перший сон. Я ще вловлював той момент, коли між ними починали снуватися інші, чудернацькі звʼязки, наче їм дано картбланш на самостійні конфігурації. На світанку я прокидався в тій самій позі, що й заснув. Хоча здавалося, ніби лише коротко передрімав, вставав я бадьорий, сповнений свіжого завзяття. Я надто сильно привʼязався до нього.