Мені впало в око, як мало він цього разу прочитав. Це було не подібно на нього. Щось зупинило його, ставши причиною нетерплячого чекання.
Він провів сторінкою, а тоді двічі підкреслив нігтем слово. Хотів знати, що воно означає. Рухався далі не раніше, ніж зʼясовував те, об що спіткнувся. Поглинання книжки за книжкою не перешкоджало бути пильним. Життя не надало йому легковажної розкоші ковзати поверхнею, подібно до водоміра; був відповідальним з кожною літерою і чесним з собою.
— Це дерево, — пояснив я.
Він проказав назву з легким подивом і відстороненістю.
Вона скидалася на скоромовку.
— Скажи ще раз.
Я повторив.
Він замислено всміхнувся. Кволим, як жовтневий відсвіток літа, усміхом.
То була мова, якою спілкувались його діди. Мати з бабцею приховували її від нього, наче кожне слово, з якого складалася, кожний звук і найменший тон несли небезпеку викриття і переслідування. Наче то не звичайні слова, а речові докази.
А для нього вони якраз були незвичайними. З чого б інакше викликали в ньому хвилювання? Воно наростало з глибини, невідворотне і незбагненне.
Від напруги, як зголодніло вслухався, пересихало горло. Його цікавило не так, про що вони розмовляють, як те, як вони розмовляють; він інтуїтивно здогадувався, що саме це й було причиною таємничення. Й ось той спогад, давно стертий у ньому, зненацька ожив.
Він почав шукати, достеменно не усвідомлюючи, чого саме. Виростав із загально прийнятим балаком, що мало забезпечити йому надійний шлях, і воно справді так було, аж щось у ньому, давно вже дорослому, вчинило бунт.
І він постановив урятувати її. Відчув, як при цій думці його єство наливається соками, подібно до дерева, що напоюється дощем після затяжної посухи. Все в ньому чекально стрепенулося.
Він мав зробити це бодай у памʼять про матір, з удячності до неї. Досягнув усього, що вона могла би вимріювати для нього, якби мала дещицю марнославства, і тепер міг зі спокійним серцем віддати кесареві кесареве, щоб присвятитись Боговому.
Тим Боговим і була материнська мова, яку мати приховувала від нього заради його майбутнього. Бабця була останньою, з ким вона могла спілкуватися нею. Й ось майбутнє постало перед ним у подобі приховуваного минулого. Його вухо памʼятало дзюрчання струмка, кришталевої води сказаних стишеним голосом слів, незвичайних зворотів, цілком інакших тонів та інтонацій, коли обоє гадали, що він спить. Він узявся за це, бо щось у ньому вимагало. Міг знехтувати його, і, радше за все, нічого не сталося б. Але в тім то й річ, що не міг.
Найдивніше, що, врятувавши мову, сам нею не розмовляв.
— В нас закладені коди. Ми можемо вирости з будь-яким фоном, одначе згодом вони спрацьовують. Ми починаємо шукати, до ладу не усвідомлюючи, чого. Ми є мовою, яка творить нас. Тоді як моя мати спотворювала мене. Звісно, з благими намірами — вона хотіла для мене найкращого. Щоб я став успішним, а успішним можна було стати, лише зрікшись слів, якими вона потай від мене перешіптувалася. Все має свою ціну. Ось я плачу її, — він обвів поглядом бункер з невиразним інтерʼєром, який прикрашало кілька репродукцій, в одній з них я впізнав «Соняшники» ван Ґоґа. Навіть виконані друкарськими фарбами, вони палахкотіли в цих постійних півсутінках, крихітні змійки жовтогарячого полумʼя, мовби освітлюючи простір в доповнення до настільної лампи-клешні, увімкненої над місцем священнодіяння, під час якого речі перетворювалися на зображення, а зображення — на вертикальні шпальти, подібні до ієрогліфічного письма.
— Як багато людей йшли на зречення, і нічого з ними не ставалося.
— А звідки ми знаємо? Що нам відомо про те, що відбувалося в них? Ви запитували їх про це? Ви коли-небудь розмовляли з ними? — він звертався до мене на «Ви» і в день нашого знайомства, і в усі наступні. — Перший-ліпший життєпис, який я беру до рук, нічого не розповідає. Крім нісенітниць, обзаголовлених хронікою життя і діяльності. Ви задумувалися про причини того, що сталося? А якраз звідти ростуть ноги. Це і є вона, несправедливість.
— Мови зʼявлялися і зникали, культури, народи, цивілізації.
— Війни, війни і ще раз війни. Насильство, приниження, різанини. Непомірні страждання одних задля успіху інших — ось що рухало нас вперед. Ви вважаєте це поступом?