Храм слова набув у його випадку дослівного значення — в жодному іншому місці не було зосереджено стільки вокабул і речень, як довкола нього — на підлозі, столах, полицях, стінах, під стелею. Воно стояло, лежало, висіло, пірамідилося, тулилось, хилилося. Все воно поступово дублювалося на електронні носії, оживало в динаміках програвачів та компʼютерів, лилося з труби грамофона, подібної до застиглого в розквіті кампсиса.
Мова була його молитвою, найсокровеннішим. Чи то дався взнаки вплив матері, чи щось інше — хай там як, він вважав це своїм персональним клопотом, чимось, що ніхто за нього й для нього не владнає. Йому належало впорати це самотужки, як полагоджують зі своїм сумлінням. Бо це й було справою його сумління — справою і сумлінням.
Тоді як такої, як у нього, колекції, не було навіть там, де словами опікувалися професійно, де їх деклінували, тлумачили, каталогізували, нанизуючи картка за карткою, щоб потім вони вкривались грибком, розмокаючи від вологи, накипілої на стінах розміщених під землею сховищ, і на горищах з шапликами, куди скрапувала дощова вода, і в робочих кабінетах, де сиділось у верхньому одязі, де доводилось гріти приміщення теплом власних тіл, хукати на неслухняні пальці, щоб о вісімнадцятій нуль нуль вирватись звідти і якнайшвидше пірнути в нормальне життя, де можна було досхочу теревенити балаком.
Її давно вже там не було. Не було й самого центру. Одного дня йому дісталася надурняк вся розкішна колекція, він не вірив у своє щастя. Проґавити таку нагоду міг тільки заплішений дурень. Час до часу він переглядав новинні ресурси, різного роду платформи, де вряди-годи натрапляв на те чи на те.
Успіх завдячував орендарям, які одного дня ввійшли повноправними господарями, з належно оформленим свідоцтвом власності, витуривши з приміщень кнохенцузаммен і виставивши всі ті незліченні, нагромаджені впродовж десятиріч шухляди і шабатури надвір, просто неба, звідки невтішно ридав холодний осінній дощ.
Ніхто не впоминався про папірці, прямокутнички наполовину зіпсованого картону. Вітер віяв їх вулицями впереміш з опалим листям. А він біг за ними, ловив і складав, наче не мав більше що до роботи. Мільйони прикладів, підтверджень, покликань на джерела! Неоціненний маєток — крім нього, схоже, більше нікому не потрібний. Збурена людність лаштувалась на кухнях і клумбах до хрестового походу в Англійський банк по відсотки від покладеного туди гетьманом Полуботком багато сотень років тому козацького скарбу, тоді як він лазив навкарачки, рятуючи безмовні слова.
Щось походило з радіо, з його розкішної медіатеки — живі голоси, мова в її непідробному, неумертвленому й розкладеному по шухлядах звучанні. Ні, вона бриніла, переливалася, заповнювала регістри, широчезний діапазон, тембри, вкраплення. Вона могла все, що потрібно, а попри те — щось більше. І він вслухався — онімілий, охмелений, щасливий, а його щетинистою щокою тихо котилась сльоза.
Вона ще жила, щось неосяжне, одержиме, піднесено-безнадійне було в її існуванні. Вона переслідувала його в снах і наяву, ополчувалась на нього, викликала запаморочливо-солодкі галюцинації. Він вмикав її, Пігмаліон, створюючи ілюзію багатоголосся, оживлюючи бездонну порожнечу, що стягувалась довкола нього тугішим й тугішим зашморгом.
То була його рятівна доза, він ризикував недотягнутися, забаритися в самозабутті, знепритомніти. Поруч нього нікого не було, він існував самітником, він прирік себе на невимовність розкішно-повільного, невідворотного самознищення, перетворив вмирання на наснажену, нескінченну симфонію, смертію смерть подолав. Тоді, кожної попередньої і всі наступні, що будуть, миті.
Повторював, знав напамʼять, міг відтворити значні частини колекції, озвучити їх, самовіддано тренувався, поклав собі ввібрати її до останньої барвистої краплі, наповнити нею себе, перетворити себе на мову, на живе сховище, на неспростовний доказ її неповторного, самобутнього, сповненого жаги бриніння. Був Гамлетом її ніким не оплаканої трагедії.
Мово! О мово... Вона була його болем і піснею. Він продовжував триматись за неї — тим відчайдушніше, що невдовзі все буде інакше. Він умирав разом із нею, що в ньому, завдяки йому і через нього воскресла.