Святкував і оплакував. Геть усе зміниться. Він передбачив це. Все переходило в щось нове, ще не збагнене і до кінця не осяжне. Проте він знав достеменно: його не було б, якби воно не пройшло крізь горнило тисячолітнього ошляхетнення.
Він не міг не передчувати цього — тоді навіщо займався цим? Анахронізм, ілюзії, примарні вежки повітряних замків... Досить було прокрутити її в послідовності записів, як усе відкривалося. То була хроніка вмирання, все одно, що записати людину — від моменту інфікації до останнього подиху. І він робив це — як збожеволілий, длубався в рані, не даючи їй стягнутись скориною. Потребував цього — нестерпної істини.
На час, коли він узявся за це, нею давно вже ніхто не розмовляв; голоси скидалися на акустичні фантоми, що безтілесно блукали приміщенням. Він мусив усе це зберегти; через мільйон років комусь заманеться розібратися, як оце йому. Тоді той хтось матиме до своїх послуг все і, можливо, кохатиметься в ній, як оце він, — у дзвінкій, мелодійній і безнадійній.
Досліджував джерела — давні і найдавніші, переписи того, що вціліло. Переписи переписів. Й отак одного дня дійшов висновку, що більшіть письмових памʼяток не просто відбігли від оригіналів, а й зазнали спотворення цілеспрямованим коригуванням і потаємним вилученням певних місць. Самі ж оригінали безслідно зникли. Памʼять цілої нації базувалася на підтасуванні.
Я — архівар, випадковий хроніст, секретар його останніх днів. Ми з ним ніколи не зустрінемося. Мені кортить повернутись туди, відчинити важкі металеві двері, оброблені захисними матеріалами, а ззовні обшиті звичайними деревʼяними планками, наче вхід до пересічного помешкання, в тихий людський затишок — диван, телевізор, шафа з десятком-другим модних романів, креденс з марничками, кошик на забавки, фотоальбоми. Скріншот хроніки міщанства. Слухаючи, він разом зі значенням озвучених слів вбирав мову, яка розповідала йому щось іще — те, що так спрагло жадав почути. Він виконав колосальну працю. Тінь птаха на освітленому сонцем фасаді.
Ми вийшли надвір. Він провів мене до кінця доріжки.
На заході мостилося ночувати сонце.
— А звідки ти знав?
— Тепер ти також знаєш.
— Ти розповідав про нього так... так... — він шукав підходяще слово. — Так упевнено. Розумієш, так ніби ти...
Авжеж, я розумів його.
— Ніби для тебе воно, як оця яблуня.
Він показав на деревце, чиї гілки, рясно обсипані золотими плодами, торкалися підвіконня.
Перше дерево, яке він побачив, коли світ довкола нього набув виразних обрисів.
— Воно росло там, де ти жив?
Це довга розповідь.
Він напʼялював свій незрівнянний зашмульгано-продірявлений перший бізнесменський піджак — згадку про не такі віддалені часи, коли його сонце щойно сходило, і йшов копирсатися в макулатурі. Реакція людей, з якими перетинався на вулиці, цілком влаштовувала його — міг не боятися: ні колег, з якими колись починав, ні клієнтів, які сахалися бідності, наче пошесті, ні, кінець кінцем, працівників заснованої ним оцифровувальної компанії, не готових до такого рандеву з шефом.
В кількох десятках салонів, що називались відділеннями, куди не вгавало паломництво, клієнтів зустрічали акваріуми, в яких плавали сріблясті, сині, жовті, зелені й червоні заворожливі рибки; шкіряні дивани напроти вмонтованих у стіну плазм; алебастрові столики з ґлянцевими журналами, тоді як поруч у кабінетах фотографії, листи, речі, долі, сльози, усміхи, метрики, нагороди, ретельно і з любовʼю переносилися на крихітні електронні носії. Грошовитим і шанованим відвідувачам у моторошному сні не наснилося б, що, доки вони отут, де все за належними лекалами, ініціатор та очільник усього того шику вовтузиться десь неподалік у паперовому мотлосі. Він тямив, чого вони потребують, і вповні забезпечував їм це, тоді як починав карʼєру, за браком власних апартаментів, візитами до сильних світу цього, його, світу, фаворитів.
Його, на той час уже доволі заможну і, якщо зважити, скільки приватних історій проходили через його руки, небезпечно впливову людину, сприймали за волоцюгу. Це йому лестило. Багатії, в основному чиновники і бізнесмени, навперебій запрошували його, славетного оцифровувача, до своїх родин і на корпоративні вечірки, де він смиренно виконував відведену йому роль рідкісної прикраси, здатної пересуватись і висловлюватися, незрідка дотепно.
Ходячи швидкими сягнистими кроками, що свідчили про творчу вдачу, одного разу він буквально налетів на чоловіка, якому посеред тротуару розсипалася макулатура. Він машинально зігнувся і заходився допомагати. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися у взаємному віддзеркаленні.