У місті він винаймав майстерню — халабуду, що гуділа від експериментаторських оргій невизнаних геніїв, наївних і наполегливих. Старий ґараж власник віддав їм у безкоштовне користування разом з автомобілем, який вони перебудували, нафаршувавши панель управління мікросхемами. Вони вирушали на ньому в нічний клуб зривати дівчат, щоб потім вишивати з ними вулицями залитого штучним освітленням міста.
День у день злютовували, зʼєднували, клепали, доки якогось разу перед ними постав у людський зріст робот, простягнув їм бляшану правицю і привітався голосом одного з них, дещо спотвореним у записі. Вони сконструювали його просто так, для розваги, до того ж навмання, не зовсім упевнені, чи в них щось вийде.
Таким було їхнє парубкування — коротке, тоді як здавалось, що триватиме вічно. Час підігрував їм — час завжди грає на твоєму боці, рівно стільки, доки ти молодий та безжурний.
Так і тієї ночі. Таких, як та дівчина, хоч греблю гати, але коли йому захотілося прогулятися з нею вдвох над річкою, що сріблилася міріадами крихітних ліхтариків, він занепокоївся. До винахідницького азарту домішалося щось нове.
Вони трохи сьорбнули — обʼїздили разом міста і містечка, з півночі на південь і з заходу на схід.
Він був чудовим винахідником, але нікудишнім менеджером. Одного дня вона покинула його, який відмовився від усього, щоб супроводжувати її, допомагати їй і радіти на її стороні її успіхам. Вольова дівчина — цього в неї не відбереш. Добігало кінця сторіччя.
Її новий менеджер мав звʼязки, досвід і нюх. Вони ще під стіл ходили, а він уже крутився в шоу-бізнесі. Для її карʼєри то був, безперечно, вдаліший вибір.
Десь у студіях звукозапису й кабінках радіостанцій вона кохала його, як він її. Йому здавалося, наче пісні, що їх чув, вона виконувала для нього. Наче в такий спосіб вони далі спілкувалися — всупереч відстаням, які розділяли їх.
Його напарник подався за океан, відгукнувшись на пропозицію одного з відомих концернів, що працювали для НАСА. Він же повернувся в ґараж, опинившись сам на сам з розбитим коханням і роботом, з якого тепер лунав її голос.
Між тисяч зірок у небі одна —
то іскра кохання,
що спалахнуло між нами
тієї травневої ночі, —
памʼятаєш?
Я чую биття твого серця,
хай де ти —
хоч на краю планети;
а ти чуєш, як бʼється моє, —
це і є
любооооооооооооооов.
Йому крутилася ще одна, в якій вона закликала його зазирнути їй у вічі. Він охоче зробив би це, понадто не був «на краю планети», якби на той час вже трохи не вник у мистецтво. І все одно ця метафора завдавала йому — моментами нестерпних — мук. Мав усі шанси ввійти в історію першим електронником, який кинувся з мосту в холодну і мокру вічність: до нього то був привілей поетів.
Він спробував писати, проте так і не зважився надіслати їй жодного рядка, не годний вирішити, варте воно чи ні, доки збагнув, що то не його: воно не приносило йому заспокоєння. І хоча уявляв, як вона співає його створені для неї рядки, врешті-решт відкинув спокусу.
Все, що виконувала в прямому ефірі, завойовуючи більшу і більшу популярність, призначалось для нього. Позаяк биття його серця, яке вона чула так, як він звідусіль її голос, наснажувало її, він не мав права бажати і тим більше вживати яких-небудь дій для його передчасної зупинки.
Йому хотілось сімʼї, дітей, щоправда, коли він усвідомив це, все було вже позаду. Робот, який подавав надії, виконував тепер функцію звичайного програвача, доки поступово зачах — чи від такої деґрадації, чи від браку уваги, чи з туги, характерної для людини і протипоказаної бляшанкам.
Хвиля набігає на берег, стираючи спогад, сліпуче і невимовне.
Перед очима сад, в якому ми спустошували дерева. Це було на тій іншій планеті. Я надкушую яблуко і дивлюся, як виступає сік.
Окіл шелестять дерева. Шумлять рясно поцятковані плодами крони. Я слухаю їхні мелодії і мимоволі озираюся.
А потім він каже:
— Коли море затихає, чути його неповторний шепіт. Він нагадує шелест дерев. Вони чимось подібні.
Життя наповнене звуками.
Матерія — уловний бік нескінченності.
Одного разу він натрапив на «Слово», нічим не примітну книжчину, яких штампувалось донесхочу — з коментарями і без. Навіть не подарункове видання з характерними ілюстраціями. Він перелопатив десятки, сотні, тисячі таких бандур, що їх купували, а згодом спекувалися, привабливих хіба наявними в них слідами користування — загнуті сторінки, посаджені їжею та напоями плями, дрібні комашки, випадково препаровані між сторінок, нотатки, присвяти, вкладені і забуті цидулки, календарики, смужки паперу, вряди-годи навіть банкноти — наче випрасувані. Зіставивши ці та інші ознаки, можна було, якщо захотіти, довідатися дещо про людей, інколи — доволі багато. Йому траплялись книжки, за якими він міг би відтворити життєпис невідомої йому, загубленої у незлічі собі подібних сімʼї, штрих-другий до її портрета. А були й такі, що їх ні разу не розкривали.