Ті, котрі усунули первісний текст, наповнили прогалини своїм, до того ж у той самий спосіб, як в оригіналі, забезпечивши вплив на читача, який ні про що не здогадувався. Не залишалося сумніву, що творці підміни свідомо підштовхували світ до катастрофи. Що їх рухало? Невже вони на щось розраховували? На що? Відповідей він не мав. Проте ще швидше, ніж прочитав відновлений текст, дещо почало прояснюватись.
Хоч там як, він не міг пробачити собі, що не зробив свого відкриття бодай кількома десятиріччями раніше.
Енциклопедія геть зачарувала його. Хлопчина сидів, прикутий до розгорнених сторінок, щоразу на тому самому місці, здивований і щасливий. Він перебував там, у глибині, в тому світі, куди сторінка була для нього віконцем.
То була новісінька енциклопедія з кольоровими вкладками, що зображали дерева світу. Він застиг схильці над світлиною ґінкґо. Поруч на тій самій ілюстрації, у квадратику праворуч внизу примістився листок. Мініатюрне віяльце. Розгладжена стружка від олівця.
Ноги юнака вкривав вовняний плед.
Я ступав заплитчаною доріжкою, сірі квадрати якої нагадували поле для гри в класики — не встигнеш завершити раунд, як попереду відкривався новий і так далі, до самого кінця. Ландшафт мало відрізнявся від тих, якими рябіли пізнавальні журнали — світлини так ніколи і не підкореного космосу. Лише тепер це була Земля.
Хіба міг я інакше? Схоже, Андре плекав підозри. Проте залишатися не входило в мої наміри. Я мусив ще раз побувати там після того випадку і край.
Ми з ним мало подібні, трохи статурою. Його світле волосся ввібрало колір піску, очі — барву морської хвилі. Де закінчувався суходіл, простиралась затока, що переходила в океан. Ми єдині, хто врятувався.
Й ось я тут, куди вчащав в останні місяці перед тим, як назавжди покинути.
Я знав цей інтерʼєр до найменших дрібниць. Недожеврілі «Соняшники» ван Ґоґа, програвач з металевою квіткою труби на підвищенні з довгими, ледь увігнутими ніжками. Проте дещо й змінилося. Цією зміною були мідні шпульки з зазубринками, добуті з музичних скриньок та мініатюрних катеринок — колись їх дарували дорослим, згодом — дітям. Я зустрічав такі в музейних крамничках.
Скидалося, наче наостанок він впав у дитинство. Самотність — не найлегше випробування. А коли ти остання людина... Я переконував його, наводив, які тільки навертались на гадку, арґументи. Ми запропонували йому перемістити лабораторію на станцію, де він міг продовжувати дослідження.
Він уже майже погодився, але останньої миті різко передумав. Його не лякала невідомість — там, де обрав залишитися, її було тепер не менше, ніж там, куди ми вирушали. Він вирішив бути біля джерел.
Земля перетворилася на крихітну цятку.
То його вибір.
Мій погляд упав на фоліант перед вимкненим і вкритим павутиною порохів компʼютером. Він справляв враження древньої книги. Обшитий деревом, з акуратними накутниками з розрівняної бляхи від консерв, якими харчувався. Він назносив їх з колишніх військових складів, лаштуючись засісти надовго, він усе ще на щось сподівався.
Фоліант відтворював давні зразки. Той, хто зробив його, не мав на меті вводити в оману. Його намагання надати витворові якомога автентичнішого вигляду пояснювалося великою пасіонарністю. Єдина вигода, на яку він міг розраховувати, — що хтось коли-небудь побачить. Цю партію продумано до найменших нюансів.
Переді мною лежало «Слово», повний текст з відреставрованими прогалинами.
Я відступив назад — він таки знайшов його! Проте це не був оригінал. Витвір переді мною був справою його рук. Він знайшов ключ, який дав йому змогу добратися до пратексту, яким той був перед втручанням.
Ненароком я зачепив край столу. Корбочка покотилася і впала на долівку. Я нагнувся, підняв її, а мої розгублені пальці заходились її крутити. І коли мідне віяльце зачепилось об виступ, відтак вдруге, а потім ще раз і ще, народжуючи звуки простої-простісінької мелодії, я раптом усе збагнув.
Цікаво, чи він зробив те відкриття так само випадково? Чи, нагромаджуючи корбочки довкола себе, уже знав, що буде далі?
Чому він усе покинув і куди зник? Щось сполохало його? Що? Чи це також було розрахунком — частиною геніально продуманої партії?
Він передбачав, що я повернуся. Можливо, й корбочку він поклав так, щоб я зачепив її і вона впала, привернувши мою увагу. Він давав мені час, поки я згинатимусь і підніматиму її, роздивитись і здогадатись.