Він продерся крізь метафори, епітети, порівняння до властивих місць, надійно й надовго завуальованих. Зловмисники стали в пригоді — без них він не звернув би тоді, в тому скупо освітленому приміщенні, уваги. Йому залишилося відновити знищене, а тоді з виступів-зубців скласти мелодію.
Він відтворив її нота за нотою. Мені здавалося, наче з якогось потайного сховку він спостерігає за нами, наскільки ми здогадливі повторити те, що виявилося до снаги йому. По його підготовчих роботах, по численних вправно розкладених натяках це було не так складно. Він заслужив свій тріумф.
Плюс кілька аркушів, зʼєднаних канцелярською спиначкою. Шифрограма відновлених місць, в якій словам і літерам з певною вибірковістю, в основу якої було покладено ретельно продуманий механізм, відповідали знаки; відтак дешифратор і фінальний текст.
Я читав його спершу про себе, далі вголос. Послання звучало настільки цілісно, аж не вірилося, що його можна було покромсати і заховати, щоб згодом хтось інший знайшов його і так само потай спотворив. Тоді як впродовж сторіч предметом вивчення була поетика.
Я поклав аркуші на місце й закрив деревʼяну палітурку.
Я взяв до рук корбочку і обережно прилаштував назад у розмальований зимовими сюжетами кожух.
Мелодія народжується з торкання тонких еластичних пластин об виступи. Й ось я чую її, симфонію його життя.
Симфонію людства — альтернативний шлях, який не відбувся.
Завжди існує альтернатива. Він добре засвоїв слова старця, спізнавши при цьому гірке розчарування.
Іронія полягала в тому, що добувшись суті, він нічого не міг змінити.
Відкриття мало винятково ідеалістичну вартість.
Я дотримав слова.
Він довго роздивлявся листок, обертаючи так і сяк. Ця сценка відбувалася в обіймах густо-зеленого, яким буває листя пізнього літа, саду.
— Я хотів би побачити те дерево.
Я мовчав.
— Я одужаю, і ми поїдемо туди. Пообіцяй.
Я пообіцяв.
Лице Андре виражало задуму, в ньому, як у дзеркалі, відображався мій стан. Тепер він знав, звідки ця примха.
Дерево нагадувало про ліси, яких ставало менше і менше, наче вони всихалися, чорніли і скручувалися, як легені курця.
Крім нас із ним воно було на нескінченні обшири єдиним живим створінням. Можливо, єдиною рослиною в нескінченності.
Ось він зʼявляється на моніторі. Я сприймаю це за проекцію памʼяті, проте марево не зникає.
Я не можу вимкнути його, і коли змушую себе думати про щось інше, він трохи співчутливо, а трохи іронічно дивиться на мої муки.
Відтак переможно шкіриться — він, яким я його знав, з сивим волоссям, що по-юнацькому недбало спадало на плечі, з якоюсь задерикуватою життєствердністю, яка заражала.
Його лице розсипається на незліч химерних знаків.
Секунду триває хаос, а потім стрічкою, в яку групуються знаки, біжить те, що він наготувався сказати.
Я бачу їх уперше, проте все розумію.
Я марно пробую запалити свічку. Навколо волого. Сірник безсило шипить і, так і не спалахнувши, гасне.
Я обережно повертаю листок, поки його не торкнулась волога, на те саме місце між сторінками, а потім кладу книжку, яку приніс із собою, на порослий травою горбок. Її місце — тут.
Мій доторк розтривожує кущ чорнобривців.
Ніздрі вловлюють терпкувато-медвяний запах.
— Все могло бути по-іншому.
Я проводжу рукою, зелений краєвид перед нами щезає.
Одного дня ми повернемося.
Я спрагло вдихаю напоєне киснем дерев повітря.
Я чую, як стрепенаються легені.
Я бачу русявого хлопчика. Його блакитні очі лагідно усміхаються. Він підводиться з плетеного крісла в затінку вкритого рясним палистом ґінкґо і прямує до мене. Я ступаю йому назустріч.
Рука Андре зупиняє мене:
— Це нічого не дасть.
— Я знаю, — кажу.
Я фінка в руках твого бога
Моя стара прибирала у взуттєвій крамниці. Вона приводила мене на примірку, але розговітися не було з чого — найкраще розхапували начальнички ще перед тим, як воно попадало в роздрібну торгівлю, а вже потім наставала черга таких горопах, як вона.
В ті дні стара замикала крамницю, я сидів і дивився, як вона водить шваброю, розпацькуючи бруд. Шмата була такою самою сіро-коричневою, як підлога; стара проходила раз, потім ще раз, доки камінці в стяжці починали блищати — свою справу вона виконувала ретельно.
Знадвору, приклавши долоні, зазирали пізні роззяви: невдахи, які, вертаючись з роботи, на щось сподівалися. Стара не звертала на них уваги; назаглядавшись, вони сунули далі, однак траплялися й відверті нахаби. Коли вони надто вже допікали, вона показувала на виведені на вхідних дверях години; в розмови стара не встрявала. Наостанок вона стирала наші сліди, залишаючи швабру спертою на одвірок.