Коли прибувала нова партія, першою обслуговувала себе завідувачка, запускаючи з чорного ходу родичів і знайомих. Потім наставала черга продавчинь, а вже після них моєї старої. Стара знала своє місце і ніколи не висовувалася. Залишки розставляли таким чином, щоб хоч якось заповнити полиці. Протягом лічених годин асортимент безжально змітався.
Спершись на держак, стара по-філософському споглядала шамотню. Ось дві дебілки вчепилися в чобіток, випробовуючи на міцність. Вони мало не порвали його. Стара тішилася, що я в неї не ходжу босим. Дурною моя стара не була.
Собі вона мало що купувала, роками човгала в тих самих розхлябаних шлапаках, міняючи їх на щось нове, аж коли вони безнадійно розлазилися. Стара ризикувала, приводячи до взуттєвої крамниці, коли нікого не було, моїх учителів. Не думаю, що вона корчила з себе щось більше, ніж являла. Я нічого не знав про це, доки одного разу хімічка тицьнула мені під ніс свої смердючі туфлі з відірваним хлястиком. Я не швець і не фетишист.
Мені байдуже, то була ініціатива старої. Я забив на школу — я й так безглуздо довго простирчав там. Навчання мене не цікавило. Я дивився на нашого історика, сцикуна в окулярах, якого слухали, розвісивши вуха. Мої однокласниці були закохані в нього.
Дорослі заливали — чого вони могли навчити? Це було нестерпно. Як вони собі все те уявляли? Невже вірили у власну брехню?
Ні — з мене досить, серед уроку я встав і пішов. Ніхто не тримав мене. Опинившись надворі, я спізнав невимовне полегшення. В повітрі кружляли сніжинки, поверх стоптаного снігу лягав новий. «Прощавай, старий, ти єдиний проводжаєш мене», — кинув я сніговикові. Його ліпили всією школою. Я ще не доторкнувся до нього, як його голова, сумно гойднувшись, гепнулася на клумбу. Що ж ти, друзяко? Я хотів лише попрощатися.
Моя туга за школою розтанула швидше, ніж рештки снігу, з якого його зліпили. Я взагалі особливо не побивався.
До вечора я катався на ковзанці, ніхто не займав мене. Її залили на схилі, я відштовхувався і з’їжджав, підошви пливли спадистою поверхнею, набираючи швидкість. Жодна тварюка не вказуватиме мені, як жити.
Друзів у мене не було, а старій я не набридав: її і без мене менінгітило. Зранку я вирушав з дому, ввечері повертався.
Старий моїми шкільними успіхами не цікавився, стара лише запитувала, чи в мене все добре. В мене все добре. Я не схильний за чим-небудь шкодувати. Я рухаюся, надто не побиваючись, вперед. Якби захотілось затримати, то той нетривалий час, коли я покинув школу.
Знання ще нікого не ощасливили. Якщо в тебе немає знайомств, ніхто не врятує тебе, хоч би ти став ходячою енциклопедією. Об тебе без кінця витиратимуть шкари, скільки ти сам дозволятимеш. Ось це і вся доброта. Твоя вартість — шмати, якою моя стара квацяла у взуттєвій крамниці.
В мого старого було своєрідне ремесло, якому він віддавався сповна. Він був ветераном війни. Той ще дурбелик! Дев’ятого травня він влаштовував нам, ще не бралось на світ, побудку. А міг дати виспатись — стара мала не так багато вихідних, я теж. Я клявся собі, що колись поламаю сурму, яку він тримав у ніші між стіною і шафою, об його пришелепкувату макітру. Він не міг без неї жити.
Зірвавши нас на ноги, він нап’ялював кітель і шкутильгав на парад. Напередодні він ґлянцував свої нагороди — крий Боже було потурбувати його. Він міг переламати хребет, ми боялися писнути. Він пропадав цілий день і приповзав додому нализаний, як свиня.
Старий був неправий: заради нього стара перервала освіту. У подвійних скельцях вона косила як мінімум на професоршу; він її нітрохи не шанував. Краще б вона з ним не зв’язувалася. Вона принесла себе в жертву, а йому було по цимбалах. Кожний сам вирішує, як занапастити себе. Моя стара зробила свій вибір, ніхто не примушував її. Вона ніколи не ставила його під сумнів, не скаржилася і ні з ким не обговорювала.
Вона мріяла, що прогулюватиметься з ним під ручку, — бідолашка! Старий позбавляв її навіть такої куцої втіхи. Він називав її кісткою поперек горла, тоді як стара сподівалася, що все налагодиться. Він мав спеціальний черевик, в якому не було нічого помітно, одначе старий зумисне підкасував штанину, аби всі бачили, яку ціну він заплатив, щоби жирували такі дармоїди, як ми зі старою. Свинюка.
Стара була не такою потворною, як здавалася, це з ним вона стала такою. Він був набагато старшим від неї і щоразу паскудно нагадував їй про це. «В тебе ще шмарклі з носа висіли, коли я брав Берлін!»