Ніхто не співчував їй. Задрипанці всі як один понишкли. В глибині заячого нутра вони заздрили мені, адже я зробив це. Вони на таке не наважилися б. Вони виростали підлабузниками і гидили потай — щоб ніхто не вхопив за шкірку. Непомітно підставити ніжку — це все, на що були здатні. Вони сформувалися справжніми громадянами. Мене вони знати не бажали, я їх тим більше.
Їх цікавило, що буде далі. Чим усе завершиться. Скандальчика, одначе, не вийшло. Вистава на цьому увірвалася. Стара відкупила мене зимовими чобітками. Погляньте, яка цигейочка. Яка мʼякесенька. А теплюнька! Ваші ніжки почуватимуться зручно і затишно, вони не ходитимуть, а співатимуть. Стара сокотіла, ладна колінкувати, аби тільки це помогло.
Стара вболівала за мене. Вона розуміла мене, як ніхто, вона ніколи не читала мені моралі. Вона подарувала їх їй! «Хай вони будуть Вам пухом». Хай земля тобі буде пухом! Краще стара залишила би їх собі. Проте я не хотів ще раз усе зіпсувати, мені було шкода моєї старої, яка розуміла всіх, тільки не себе. Я дивуюся, як вона не луснула від розуміння, що переповнювало її. Якби могла, вона огорнула би, ангелиця, крилами свого розуміння весь світ.
Хай побереже здоров’я, їй здається, що вона все ще молода. Вона бігає, забувши, що їй давно вже не двадцять. За своє життя вона більш ніж достатньо насьорбалася. На старість вона зробилась побожною. Вона по життю все всім прощала.
Старий лупцював нас, коли йому заманеться, проте з похмілля, в день після параду, робив це з особливим оскаженінням. Він хотів, щоб забава тривала вічно — з завиваннями, оркестрами, прапорами і транспарантами, тоді як усе закінчувалося, і він зганяв на нас свою злість.
Позбувшись ноги, старий почав худнути і зменшуватися, на довоєнній фотографії, з якою не розлучався, він пашить здоров’ям — молодий самовдоволений індюк. Йому самому не вірилося, що там, на тій фотографії, — він. Коли стара злигалася з ним, він виглядав уже цілком інакше, його мовби підмінили. Даремно стара прилипла до нього — що хотіла, те й отримала. Разом з пихою війна вибила з нього клепки. Він постійно тицяв фотографію нам під ніс, ніби це ми приклалися до його каліцтва.
Він сунув на нас на здоровій нозі, вимахуючи дерев’янкою, у сімейних трусах і майці, що їх стара з любовʼю прала для нього. Коли він скакав по хаті, кукса баламкалася на всі боки. Шматок безживного м’яса.
Старий лупив навідліг. Великого вибору ми не мали: в однокімнатці дуже не заховаєшся. Коли ми замикались у ванній, він скаженів іще більше. Краще було цього не робити. Він міг рознести будинок. Ми були віддані йому на поталу.
Наостанок обоє трахалися, стара стогнала — чи то від задоволення, чи від завданих їй побоїв. Потім лежали, і він розповідав їй, як вони провчили під Берліном німецьку сучку; як вона тікала; як вони зловили і дерли її, а наступного дня йому відірвало ногу.
Стара, не дослухавши, схлипувала. Перегодом уже обоє жалісливо шморгали. У них це завжди так завершувалося. Стара втішала його, доки він провалювався в сон. Це ставалося з ним раптово, він спав, як убитий. На світанку він являвся в усій своїй красі. Я мав бачити його сильним. Незламним, невблаганним, гордим — таким, як належиться переможцю.
Він щоразу гірше знущався з нас. Стара все витримувала, покірно і мовчки. Мати Тереза. Ні, то не її імʼя.
Старому велося кепськіше й кепськіше. Паради помагали йому, як мертвому припарка. Вони вже не трахались; він завалювався спиною до неї і хропів. Стара догоджала йому, як могла.
Одного разу йому потрапила на очі книжка, я ненароком зачепив ранець, і вона вивалилася звідти. Якби фізика або географія, нічого не сталося б. Старий блискавично зметикував, він був напрочуд шпаркий, коли йому на чомусь залежало, в ньому жила диявольська чуйка.
Він не дав мені покласти її назад. Він притиснув її протезом до підлоги, а тоді наказав підняти і подати йому. Він скомандував це металевим голосом, від якого мурашки зашкребли по спині. Війна вивільнила в ньому диявольську частину його суті.
Він сидів і скрупульозно перевіряв написане, його цікавила війна, решта його не обходила, історія нею починалась і завершувалась, мене він не відпускав від себе. Раптом його лице почало буряковіти, шия набрякла. На нього страшно було дивитися. Він нагадував удава, що зараз накинеться на мене. Я злякався — він міг закатрупити. Я не знав, що не так. Чим провинився цього разу. Я нічого не підлаштовував, книжка сама випала. Стара була на роботі.
В підручнику ні словом не згадувалося про те, як він брав Берлін. Берлін узяли без нього! Старий не міг цього пережити; торочив, що все, що там написано, брехня. Змушував мене повторювати: «Брехня, брехня, брехня!». Спершу це казав він, потім я. Закінчилося тим, що ми виспівували це дуетом. І так від початку, без кінця і краю. Я повторював за ним, як папуга.