«Ось яка вона, справжня війна!» — він ляснув себе по куксі. Він забув, як цвірінькав нам зі старою — підручник не дуже чим відрізнявся: просто там не згадувалось його. Зі сторінки рохкали кнуряки в кашкетах і з портупеями, вгодовані та рожевощокі, вони дивилися порожніми поглядами крізь нього кудись у далеч — у світле майбутнє, до якого старий не дотягне і ніхто з нас. До того часу його забудуть, його вже забули. Він почувався, наче його злили в клозет. Ще секунда, і йому настав би гаплик. Одначе старий був живучий. Його дзвін іще не пробамкав.
Старий психопат вхопив книжку і пошпарив до школи. Поспішаючи, він дурнувато підстрибував, наче йому вкрутили шуруп. Він боявся не встигнути. Він припер нашого історика до стіни. Я стояв поруч, він не відпустив мене ні на крок. Щоб я бачив і чув. На зворотному шляху старому полегшало. Того разу обійшлось без побоїв, він не рухав мене цілий тиждень. Стару теж.
Другого пришестя не вийшло. Старий конфіскував підручник, що мені було тільки на руку, — я і так не читав його. Я віддав би йому всі підручники, якби це допомогло. Якби він нарешті вгамувався. Якби сказав бодай одне нормальне слово. Вони все одно мені не належали.
Стара думала про старого і про мене, мріяла про мою кар’єру. Вона не була сліпа, вона мала те, що в магазинах не продається і по блату його також не дістанеш. Стара плекала надію. Вона сподівалася, що все ще зміниться. Вона вірила в мій зоряний час. Вона була невиправною оптимісткою, стара.
Вона крутила роман з одним обкомівським інструктором — стара теж прагнула втіхи від життя, вона заслуговувала на це. Старий приносив їй тільки клопіт. Інструктор приходив до неї в крамницю, коли там уже нікого не було, й вони усамітнювалися в підсобці.
Я застав їх якраз за цим ділом. Стара не замкнула службового входу, через який запускала свого коханця, а вона ж була в мене обачною.
З несподіванки стара скрикнула — старий послав мене по неї, було вже пізно. Щастя, що сам не пішов. Інакше він убив би її, а потім мене. Я їм усе зіпсував.
— На, візьми собі, — поправивши штани, інструктор простягнув мені десятку, вартість мого мовчання.
Десятка дорого обійшлася мені. Я заплатив за неї сторицею. Старий був упевнений, що я вкрав її. Я так і не встиг скористатися нею. Про стару я, звісно, промовчав.
Старий нарешті вкумекав, що щось не так і що це щось не обмежується шкільним підручником. Він не знаходив собі місця, зважуючи та обмірковуючи, доки йому сяйнула ідея з телевізором.
Удома в нас не було жодної техніки — нічого. Коли стара хотіла щось сказати, старий перебивав її. Він затикав їй рота — тим, хто говорив, був він. Старий був нашим радіоприймачем і телевізором. Він усе знав. За право базікати він заплатив ногою. Нам належало слухати і покірно мовчати. Стара й так рідко щось казала. Вона звикла тримати язик за зубами.
Ми пішли туди втрьох. Менше, ніж на рік, телевізор не здавали, але старий як хотів, то хотів; його ніхто не міг переперти. Про нас зі старою він не думав. Про сімейний бюджет теж. Тоді як стара рахувала кожну копійку — грошей на вітер вона не пускала.
Стара запропонувала подумати, сподіваючись, що старий вгамується, проте він не збирався чекати, йому припекло тут і зараз. Без телевізора він звідти не вийде. Старий поводився гірше малої дитини. Його навіженство влетіло старій у копійку.
Старий вибрав найбільший — ще б пак, йому якось у голову не прийшло, що нам його тарабанити. Ми насилу доплуганилися додому. З натуги старий забув, де живе. Якби не ми, він так і блукав би до скону.
Старий розраховував, що більший екран, то він більше побачить. На великому екрані від нього ніщо не сховається. Він не дуже помилився, хоча вистачило б і меншого. Це вже точно.
Він примушував нас сидіти поруч із ним, не пропускав жодної передачі. Його цікавило все, що стосувалось війни. Війна і лише війна, чогось іншого він не визнавав. Стара, може, щось і подивилася б, вона була не проти, який-небудь концертик чи фігурне катання — їй праглося хоч крихту чогось одухотвореного, але старий деспот вмикав і вимикав, коли заманеться. Він не зауважував нашого існування. Він навіть не припускав, що ми також можемо мати якісь потреби.
Телевізор — не для розваги, все надто серйозно. Ні стара, ні я не мали права доторкнутись до нього. Вранці старий був уже на нозі, тоді як я не міг підвестися. Мені хотілося спати. Я насилу пересувався. Я лягав на яку-небудь лаву і досипав, ніхто не турбував мене — я більше не ходив до школи.