Ми не втомлюємося радіти від простого розглядання зворушливих крихітних крамничок, у яких продумано розташована кожна деталь, усі ці залізні пуделка з довоєнними написами, патефони і грамофони, старі дерев’яні вікна, які ніхто не спішить міняти на пластикові склопакети, масивні портьєри, цілі магазини, у яких можна вибрати собі стильні портьєри, ця увага до декорацій, до нюансів освітлення, свіжі квіти на столах у кнайпах, свічки і підсвічники, гамірне середмістя, від якого можна заникатися у порожній кав’ярні і посидіти в напівмороці під неголосну музику. Це вміння створювати оази спокою посеред ділової денної метушні, вміння релаксувати навіть протягом трьох хвилин переїзду від однієї станції метро до іншої, вміння ощадливо витрачати сили на необхідні речі і вигадувати собі приємності – такі, що їх справді хочеться, а не ті, які можеш собі дозволити, вміння цікаво відпочивати, вміння орієнтуватися у надмірі пропозицій культурного життя, вміння не перейматися тим, що чогось не знаєш чи не вмієш. Нам же вдається комплексувати навіть через те, що чогось не знають про нас, бо, по-іншому, про що тоді всі ці наші слов’янсько-турецькі вечірні монологи. Коли ми не комплексуємо, ми ображаємося, шукаємо крайніх, і вся ця метушня заміняє нам звичку релаксувати у транспорті, так ніби ми просто боїмося, що занадто швидко звикнемо до всіх цих приємностей і тоді у нас уже не викликатиме такого захоплення друга лінія метро, яка їде зі східного району Панко через Александерплятц аж на захід, до самого стадіону, на якому Гітлер проводив сумнозвісні Олімпійські ігри. Є у цій лінії, яка на плані позначена символічним червоним кольором, щось магічне, я давно це підозрювала, а потім з’ясувалося, що захоплює вона не лише мене, таке саме враження склалося і в Яніни з Інґою. Але Анні так не здається, бо коли вона вперше їхала у цьому метро до готелю, то побачила крізь шибу в сусідній вагон, як у якогось п’яного, що заснув на сидінні, злодій зняв ланцюжок, і ніхто не зреагував на це, злодій вистрибнув на наступній зупинці і побіг, а в Анни залишилося дуже неприємне перше враження від моєї улюбленої лінії метро.
Але одного разу ми з Анною, Зехрою, Яніною та Інґою таки виходимо на прогулянку Берліном усі разом. Нам трохи соромно за свій маршрут – недільний променад по Фрідріхштрассе, вздовж лінії колишнього муру до Райхстагу, а потім кудись у бік Паризької площі. Складно уявити собі щось більш туристичне у найгірших сенсах цього слова, і ми несміливо зазираємо в очі нечисленним перехожим, які трапляються нам на шляху, ніби шукаємо в їхніх розгублених, захоплених чи байдужих поглядах позбавлення від власних сумнівів. Я не знаю, що гірше – те, що ми, попри одностайну зневагу до поверхової туристики, обираємо саме такий маршрут, хоча могли б обрати сотні інших, які більше втішили б наш снобізм, чи те, що ми соромимося самі себе і не наважуємося відкинути цю недоречну зверхність. Ми боїмося виглядати туристами, боїмося виказати власну неосвіченість та непосвяченість у деталі місцевого побуту, але цей страх робить те, що ми так намагаємося приховати, лише більш помітним і кумедним.
Туристів завжди легко відрізнити. Ось ці двоє з фотоапаратами і, можливо, ще он ті студенти на траві перед Райхстагом. Ззаду нас оминає парочка на антикварного вигляду велосипедах – переднє колесо велетенське, заднє – крихітне. Вони розмовляють польською, але виглядають цілком асимільованими, та і навряд чи тарабанили б із собою на вихідні ці чудернацькі велосипеди. Жіночка на останніх тижнях вагітності не викликає жодного сумніву, як і родина з трьома дітьми та песиком. Зосереджені на цій дедукції та підраховуванні, ми майже не звертаємо уваги на монументальні споруди зі скла і бетону по обидва боки ріки, на дивний катер, не прогулянковий і не туристичний, із написом «Школа риторики»; від нього віє чимось майже афінським, і нескладно собі уявити, як слухачі цієї школи могли б розміститися на велетенських білосніжних сходах, які ведуть в нікуди, бо двері, якими завершуються сходи і починається будівля, завжди наглухо зачинені і сходами ніхто нікуди не підіймається і не спускається. Хіба інколи поряд зі сходами фотографуються поодинокі туристи, не такі, як ми, а звичайні, у білих кросівках, панамках від сонця, з цифровими фотоапаратами і картами в руках. Вони не соромляться своєї нетутешньості, не намагаються її приховати, а просто збирають враження, слухняно виконуючи вказівки путівників.