Як і в більшості росіян, в Анни дуже сильний акцент, коли вона розмовляє німецькою, набагато сильніший, ніж в Інґи. Традиційна для східних європейців ворожість до всього російського дуже швидко минається, бо до Анни просто неможливо ставитися вороже. У свої п’ятдесят п’ять вона виглядає досить молодо завдяки короткій стрижці, підтягнутості (тричі на тиждень басейн і молодший на п’ять років коханець), ненавидить готувати і мріє відзначити свій день народження у поїзді Транссибірської магістралі. Анна народилася в Сибіру, її батько був українцем, і вона навіть знає кілька колядок. Одного ранку дорогою на семінар ми з нею заходимо до Інтернет-кав’ярні і вона показує мені на карті селище, в якому народилася і куди мріє поїхати колись на свій день народження. Вона зізнається, що їй страшенно набридло щороку готувати оселедця під шубою і салат олів’є для п’яти найближчих товаришок, які обов’язково прийдуть без запрошення розповідати про те, що все найкраще у них уже залишилося позаду. Новини, які складаються з того, хто від кого пішов, помер, зник назавжди, хвороби, депресії, хронічне безгрошів’я. Анні не хочеться зайвий раз думати про це, тим більше що її активна натура не схильна до того, аби жаліти себе за те, чого вже не зміниш.
– Знаєш, жити самій, коли тобі за п’ятдесят, – це дуже кльово, – зізнається вона мені. – Я не думала, що мені буде так добре, коли від мене пішов чоловік. Але виявилося, що насправді тільки тепер я можу бути собою. Діти виросли, і не потрібно більше вставати вдосвіта і збирати їх до школи, а самій бігти на нудну роботу. Тепер я можу дозволити собі сидіти ночами за келихом вина і перекладати книги, які завжди хотіла перекласти. І це таке щастя, ти собі не уявляєш. Мій коханець – дуже цікавий чоловік, відомий науковець, він постійно десь за кордоном або у своїй лабораторії в Сибіру. Ми бачимося раз на місяць, часом у різних країнах, і це так романтично і гарно. І я ціную те, що не потрібно терпіти одне одного і пробачати недоліки, не потрібно бачитися, коли цього зовсім не хочеться, і йти на компроміси. Це такі світлі стосунки, про які я мріяла все життя. Два дні на тиждень я проводжу з онукою, і це мої найщасливіші дні. У мене окрема квартира, старенькі «Жигулі», які я вмію сама відремонтувати. І знаєш, мені для щастя більше нічого не потрібно.
Мені дуже подобається слухати це все і розуміти, що старіння зовсім не обов’язково мусить складатися з одних лише втрат, розчарувань і болячок. Можна подивитися на все це з іншої точки зору і влаштувати своє життя так, щоб розповідати про нього так само замріяно й усміхнено, як це робить Анна. Перед тим, як ми виходимо з Інтернет-кав’ярні, вона ще показує мені на карті свою вулицю і навіть район у Москві. Ясна річ, карта Москви в Інтернеті значно детальніша, ніж карта Сибіру.
Наше турецько-слов’янське братство відразу ж формується у нерозлучне товариство і вирізняється на фоні інших перекладачів німецької літератури – з Парижа, Будапешта, Нью-Йорка, Квебека і ще десятка світових столиць. Наші стосунки з ними, як і їхні стосунки з усіма рештою, прохолодно-ввічливі, тактовно-ділові, і хоча в кінці семінару ми активно обінюємося візитками й адресами, запрошуючи одне одного в гості, я розумію, що насправді могла б наважитися поїхати в гості лише до Зехри, Інґи, Яніни та Анни, і ми знову сиділи б ночами і згадували про те, який кльовий Берлін, хоча за ті кілька днів, які ми проводимо тут, нам зовсім не до Берліна, ми постійно сперечаємося на якісь глобально-ментальні теми, ховаючи за цими суперечками не лише свою східноєвропейську гарячковість і схильність усе узагальнювати та шукати крайнього, а й свою образу на те, що перетин кордонів і далі є для нас надзавданням і ми змушені почувати себе туристами-першачками, які ніде не бувають і поводяться, як бідні родичі із села, захоплено розглядаючи туристичні приваби. Образу на те, що нам бракує цієї західноєвропейської меланхолійності, естетства, стриманості, пересиченості, вміння наклеєно посміхатися, вести small talk і невміння заощаджувати гроші на дрібних приємностях.
Ми розуміємо, що у цьому всьому є і наша перевага, наше вміння отримувати радість від дуже простих і давно непомітних для тутешніх мешканців речей. Від того, що життя навіть у будні може складатися не з самої лише роботи і вечорами не всі сідають перед телевізорами, а заповнюють кнайпи і лавки на вулицях, п’ють пиво і спілкуються, а біля їхніх ніг лежать пси, і діти бавляться у пісочниці навпроти, а немовлята сплять у візочках біля столиків. Від того, що можна випадково побачити оголошення про курси сальси на одному з катерів, які курсують по Шпреє, і спонтанно зголоситися на такий урок при світлі вечірніх ліхтарів. Від того, що життя тут не завмирає всю ніч і навіть о четвертій ранку в метро багато людей, одні повертаються з вечірок, інші їдуть на роботу. Від того, що різниця між буднями і вихідними на вулицях практично не відчувається ні за штивністю святкових убрань і родинних прогулянок центральними вулицями після відвідин храму, ні за більшою кількістю п’яних пролетаріїв у метро. Відчувається це хіба що у поїздах, де на вихідні діють спеціальні знижки, і натовпи туристів різного віку з наплічниками та велосипедами дисципліновано вишиковуються поблизу виходу на кожній із зупинок і б’ють рекорди за кількістю здатних вистрибнути на платформу протягом лічених хвилин стояння потяга разом з велосипедами, багажем, дітьми і псами.