За чверть години зібралися друзі. З ванної вийшов Сапфір із червоним, замученим носом і запустив першу платівку. Музики мало вистачити до пів на третю, як не до четвертої години ранку.
А в серці Квадрата все буркотіла машина, перфоруючи ніч своїми тьмавими вогниками.
Розділ 4
Дві пари танцювали й далі; одну з них складали Лазулі та Ліль. Ліль була щаслива: її запрошували цілий вечір, і з допомогою кількох склянок трунку все йшло як по маслу. Вольф помилувався ними й, вислизнувши з кімнати, подавсь до кабінету. В кутку стояло навкарячки величезне срібне свічадо. Вольф підійшов і впритул заглянув у прозорінь полірованого металу. Захотілося поговорити з собою як чоловік з чоловіком. Срібний Вольф чекав. Справжній уперся руками в холодну поверхню, щоб переконатись у своїй присутності.
— Що з тобою? — спитав він.
Відбиття стенуло плечима.
— Чого ти хочеш? — знову спитав Вольф. — Тут зовсім непогано.
Рука потяглася до стіни й крутнула вимикач. Кімната одразу запала в пітьму. Зосталось лише Вольфове відбиття. Воно живилося з іншого джерела.
— Що ти зробив, аби виплутатись? — провадив Вольф далі. — Треба спитати, з чого виплутатись, правда?
Відбиття зітхнуло. Втомлено так зітхнуло. Вольф став збиткувати:
— Ну-ну, поканюч. Нічого не виходить? Ось побачиш, голубе, я все одно увійду в машину.
Зображення видавалося дуже втомленим.
— Ну, й на що тут дивитись? — спитав Вольф. — Туман, люди, очі, сіра курява доріг… І це кляте сонце, рухливе, як діафрагма.
— Не нервуйсь, — чітко проказало відбиття. — Ти нам починаєш набридати.
— Розчарував, га? — Вольф усміхнувсь. — Боїшся, що, забувши все, я розчаруюсь? Краще вже розчаруватись, аніж вірити невідомо в що. Принаймні треба хоч подивитись, що воно таке, коли вже навертається така нагода… Чого мовчиш, шахраюго?
Його візаві й не думало відповідати.
— Машина мені нічого не коштувала, — сказав Вольф. — Розумієш, це мій шанс. Єдина нагода за все життя, так-так. І ти хочеш, щоб я її змарнував? Не діждеш. Рішення, що призводить до повного самознищення, більше важить, ніж найкращі вагання. Ти не згодний?
— Не згодний, — повторило відбиття.
— Ясно, — різко кинув Вольф. — Говорив тільки я — ти ні до чого. Ти більше мені не потрібний. Я обрав для себе. Прозрів. Ух, як категорично!
Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.
Розділ 5
Перед тим, як повернутися до зали, де пилось і танцювалося, Вольф трішки опорядив себе. Помив руки, запустив собі вуса, побачив, що вони його не пасують, відразу ж зголив їх і пов’язав іншу краватку, місткішого крою, з огляду на останній крик моди. Відтак, щоб не шокувати цим коридор, пішов у зворотному напрямку. Дорогою вимкнув автоматичний перемикач, який довгими зимовими вечорами регулював склад повітря. Як наслідок, замість електричного освітлення, з’явилось надм’яке рентгенівське випромінювання, розсіяне задля більшої обачності; воно проектувало на стіни з люмінесцентним покриттям збільшені зображення сердець танцюючих. З биття сердець було видно, як хто кого кохає.
Сапфір Лазулі танцював з Ліль. Тут усе було гаразд. Обидва серця, вельми симпатичні, хоч і досить різні формою, скорочувались спокійно, ніби між іншим. Біля буфета стояла із спиненим серцем Грайвесна. Дві інші пари обмінялися законними складниками жіночої статі, а частота пульсацій безперечно доводила, що ця система працює й поза межами танцю.
Вольф запросив Грайвесну. Вона пішла за ним байдужа й лагідна. Було чи то вже запізно, чи ще зарано. За вікном струменіла й бурунилась ніч — важкими клубами туману, які скочувалися з даху будинку і випаровувались під гарячими променями зорі. Вольф ступив крок, тоді ще один і спинивсь. Перед ним були двері.
— Ходім, трішки прогуляємось, — сказав він Грайвесні.
— Ходім, — відповіла та.
Вона, не дивлячись, узяла з тарілки жменю черешень, і Вольф пропустив її першою. Вони ввійшли в ніч усім тілом. Небо купалось у мороці, рухливе й неспокійне, як живіт добре нагодованого чорного кота. Коли вони#ступили на гравієву доріжку, Вольф узяв Грайвесну за руку. Під їхніми ногами дзвеніли короткі нотки дзвінких кремнієвих калаталець. Перечепившись через край газону, Вольф ухопився за Грайвесну. Вона поточилась, і обоє з розмаху сіли в траву. Трава була тепла, і вони полягали, не торкаючись одне одного. Після ще однієї конвульсії ночі несподівано з’явилося кілька нових зірок. Грайвесна їла черешні, і було чути, як вони бризкають у роті живим соком. Вольф усім тілом припав до землі. Він набирав повні жмені пахучих стеблин і розтирав їх пучками. Він так би тут і заснув.