Вольф нахиливсь і взяв салатницю. Ліль поставила останню склянку. Він підніс салатницю до очей і обернувся до вікна, ловлячи багатобарвний спектр. Раптом йому все набридло, і він розтис пальці. Салатниця впала й на високій ноті вкрила підлогу дрібними рипливими скалками.
Ліль заціпеніла.
— Мені байдуже, — сказав Вольф. — Я зробив це зумисне і тепер бачу, що це мені байдуже. Нааіть якщо тобі й прикро. Я знаю, для тебе це трагедія, та, попри все, нічого не відчуваю. Отже, час настав. Бувай здорова!
Він вийшов навіть не озирнувшись. За вікном пропливла верхня частина його постаті.
Серце в Ліль затерпло, вона й рукою не кивнула, щоб спинити Вольфа. В душі викристалізувалось ясне розуміння. Вона разом з Грайвесною покине цей дім. Підуть звідси самі, ніхто їм не потрібний.
— Насправді вони створені не для нас, — проказала вона вголос. — Вони створені для себе. А ми — порожнє місце.
Вона залишить Вольфові служницю Маргариту, щоб та дбала про нього.
Якщо він повернеться сюди.
Розділ 33
Тільки-но дверцята за ним причинились, Вольф відчув непереборний страх задушитись. Він задихався, важке повітря не наповнювало його слабкі легені, скроні стискав залізний обруч. Його обличчя торкнулись ніжні волокна, і зненацька він опинивсь у воді, повній узбережних піщинок. Над головою побачив блакитну мембрану повітря і відчайдушно забив руками-ногами. Якась рибина торкнулась його оксамитовим боком. Перед тим як виринути, Вольф рефлективно пригладив рукою волосся. Зринув на поверхню, сапнув повітря і побачив перед собою усмішку й кучері чорнявої дівчини, засмаглої до кольору червленого золота. Швидкими сажнями дівчина пливла до берега. Вольф повернувсь набік і поплив за нею. Двох старих жінок на їхньому місці вже не було, натомість трохи віддалік посеред пляжу височіла вартівня, якої раніше він не бачив. Потім подивиться, що в ній. Він знову вийшов на жовтий пісок і наблизився до дівчини. Та опустилася навколішки і розв’язувала на спині тасьми купальника, щоб краще засмагнути. Вольф опустився поряд.
— А де ваша мідна табличка? — поцікавився він.
Вона простягла йому ліву руку.
— Ось тут, на зап’ястку. Тільки не так офіційно. Звіть мене просто Карла.
— Ви закінчуєте опитування? — трохи з жалем поцікавився Вольф.
— Так, — відповіла Карла. — Маю надію, що ви розповісте мені про те, про що не наважувались розповісти моїм тіткам.
— Ті дві дами — ваші тітки? — спитав Вольф.
— Про це мала б свідчити наша зовнішність. Хіба не схожі? — спитала Карла.
— Закінчені девотки, — сказав Вольф.
— Що з вами? Раніше ви були поблажливіші.
— То дві старі паскудниці, — не вгавав Вольф.
— Ну знаєте, ви перебираєте міри. Про секс вони вас не розпитували…
— Аж трусилися, — заперечив Вольф.
— Хто ж тоді гідний вашої любові? — спитала Карла.
— Вже й не знаю, — відповів Вольф. — Була собі пташка на трояндовому кущі під моїм вікном і будила мене вранці, дрібно вистукуючи в шибку дзьобиком. Була собі сіра мишка, що приходила вночі й гризла цукор, який я клав для неї на нічному столику. Була собі чорно-ряба кицька, вона ходила за мною назирці й сповіщала моїх батьків, коли я високо залазив на дерево…
— Самі тварини… — сказала Карла.
— Тому я й спробував зробити приємне сенаторові, — пояснив Вольф. — Бо була собі така пташка, що була така мишка, бо була така кицька.
— Скажіть, ви мучились… я хотіла сказати, страждали… закохавшись у ту дівчину… що була не ваша?
— Було, — сказав Вольф, — а тоді загуло, бо мені здавалося таким убогим страждати й не вмерти, що я втомився від власної вбогості.
— Ви опиралися своїм бажанням, — сказала Карла. — Дивно якось… А чому не попустили собі віжки?
— Мої бажання завжди вплутували в цю справу іншу людину.
— А читати в очах ви, ясна річ, так і не навчилися? — докинула Карла.
Свіжа золотава чорнявка була так близько. Ті довгі вії кидали тінь на жовті очі. Очі, в яких він читав краще, ніж у розгорнутій книжці. І, щоб вийти із зони дії її притягальної сили, він сказав:
— Книжка буває написана й чужою мовою.
Карла засміялась і не відвела очей, але погляд її змінився. Тепер уже запізно, це було ясно.
— Вам завжди щастило перемагати свої бажання, — сказала вона. — Щастить і нині. Саме тому ви помрете розчарованим.
Карла підвелася, потяглась усім тілом і ввійшла у воду. Вольф стежив за нею доти, доки темна голівка зникла під блакитною поверхнею. Де вона? Він трішки почекав. Голова не виринула.