— Що може бути самотнішого за мерця… — промурмотів Вольф, дивлячись на старого. — Що може бути толерантнішого. Стабільнішого… Га, пане Опіку?.. І любішого. Що найбільше пасує своїм обов’язкам… І найвільніше від усіх страхів? — Він на хвильку, замовк і підвівся. — У першу чергу ви звільняєтесь від того, що вам заважає, й робите з цього труп. Тобто щось досконале, позаяк нема нічого досконалішого за труп. Це дуже успішна операція. Одним пострілом убиваєш двох зайців.
Вольф ішов і йшов, хоч сонце вже сіло. Від землі повільно підіймався туман і слався над нею сірим серпанком. Невдовзі Вольф перестав бачити свої ноги. Він відчув під собою тверду землю і ступив ногою на камінь.
— Мрець — це добре. Він довершений. Він не має пам’яті. Тут — закінчення. Тільки мертві бувають довершені.
Дорога стрімко пішла вгору. Знявся вітер і розвіяв туман. Зігнувшись до землі, Вольф боровся з вітром і помалу брався вгору, допомагаючи собі й руками. Було темно, але він розгледів над головою майже вертикальний скелястий мур, оповитий повзучими рослинами.
— Звісна річ, щоб забути, можна було б почекати, — сказав Вольф. — Там теж це вдалося б. Але тут, як і всюди, є люди, і їм несила чекати.
Він майже прилип до вертикальної стіни й став поволі видряпуватись угору. Ніготь одного пальця застряг у розколинці між камінням. Вольф рвучко сіпнув рукою. Палець кровоточив, частіше забився живчик.
— І коли тобі несила чекати, коли ти сам собі стаєш на заваді, тоді в тебе є і привід, і виправдання, — знову заговорив Вольф. — І тоді, як ти спекаєшся всього того, що заважало тобі… самого себе спекаєшся… тоді ти досягнеш досконалості. І коло замкнеться.
М’язи його напружувались у неймовірних зусиллях, а він все дерсь і дерсь угору, наче муха приліпившись до муру. Колючі рослини тисячами гострих пазурів роздирали його тіло. Задиханий і виснажений, Вольф наближався до гребеня.
— Ялівцевий вогонь… у каміні безбарвних цеглин, — іще сказав він.
У цю мить Вольф досяг верха скелястого муру. Неначе крізь сон відчув під пучками холод сталевої кліті, а на обличчі — ляпаси вітру. Від одного такого сильнішого подмуху Вольф мало не розчепив пальці.
— Досить лише захотіти… — цідив він крізь зуби. — Я завжди міг долати свої бажання…
Він розчепив пальці, розслабив м’язи, обличчя його пом’якшало.
— Але я вмираю, випивши їх до дна…
Вітер одірвав його од кліті, підхопив і закрутив у вихорі.
Розділ 34
— Ну що? — спитала Ліль. — Пакуємо валізи?
— Пакуємо, — відповіла Грайвесна.
Вони сиділи в кімнаті Ліль на ліжку. Обличчя в обох були втомлені.
— І щоб ніяких серйозних чоловіків, — сказала Грайвесна.
— Ні, — сказала Ліль. — Нікого, крім неприторенних гультяїв. Отих, що вміють танцювати, гарно вбираються, чисто виголені і носять рожеві шовкові шкарпетки.
— А мені більше подобаються зелені, — вставила Грайвесна.
— І які їздять на двадцятип’ятиметрових машинах, — вела далі Ліль.
— Так, — сказала Грайвесна. — І вони плазуватимуть в нас у ногах.
— Навколішках і на пузі. Купуватимуть нам норкові манто, мережива, прикраси і найматимуть служниць.
— У фартухах з органді.
— А ми будемо до них холодні, — сказала Ліль про тих чоловіків. — І не приховуватимемо цього. Й ніколи не питатимем, звідки в них гроші.
— А якщо побачимо, що вони розумні, покинемо їх.
— Це буде просто чудово! — захоплено вигукнула Ліль.
Вона підвелась і на кілька хвилин вийшла з кімнати. Потім повернулася з двома величезними валізами.
— Ось, — кинула вона, — кожній по валізі.
— Я зроду її не наповню, — сказала Грайвесна.
— Я теж, — погодилась Ліль, — але вони такі солідні. До того ж легше буде нести.
— А як Вольф? — зненацька спитала Грайвесна.
— Ось уже два дні, як він пішов, — сказала Ліль дуже спокійно. — І вже не прийде. Зрештою, він більше й не потрібний.
— Моя мрія, — протягла Грайвесна в задумі, — це вийти заміж за педераста з торбою грошей.
Розділ 35
Сонце вже стояло височенько, коли Ліль з Грайвесною вийшли з дому. Обидві були гарно вбрані. Може, трішки сміливо, але зі смаком. Зійшлися на тому, що важкі валізи полишать у кімнаті Ліль, а пізніше по них пришлють.
Ліль була у вовняній барвінковій сукні, яка туго облягала її груди й стегна. Крізь довгий розріз на боці прозирали димчасто-сірі панчохи. Маленькі сині черевички з пишними бантами, велика замшева сумка, підібрана в тон, і барвистий султан у білявому волоссі доповнювали її туалет. Грайвесна мала на собі чорний англійський костюм і блузку з воланистим жабо, довгі чорні рукавички та чорний капелюх з білою стрічкою.