Я помацав під циновкою і одразу знайшов ключ. Вона швидко глянула на нього.
— Так, це він. Але ж це заборонено!
— Що?
— Не можна класти ключі під циновку. Коли ми йдемо з кабінету, то мусимо залишати їх або в сусідній кімнаті або віддавати заводській охороні.
— Виходить, і доктора Козеля немає?
— Він, напевно, біля крана. Коли нам потрібен доктор Козель, ми завжди знаходимо його там. Дехто із співробітників запевняє, що коли-небудь він і переночує в крані.
Ми оглянули секретаріат.
Він був умебльований скромно: письмовий стіл і столик для друкарської машинки, стільці, дві шафи для папок, мініатюрний сейф і диктофон. Двері позад письмового стола вели до кабінету доктора Козеля, двері навпроти — до кабінету Цибульки.
Віра Горм підійшла до телефону, зняла трубку й кілька разів натиснула на білу кнопку. Світло спалахнуло, але апарат мовчав.
— Нікого. — Вона знову поклала трубку.
— Можна мені оглянути його кабінет?
— Звичайно.
Вона хотіла відчинити двері, натиснувши на ручку, але двері не піддавалися.
— Він замкнув.
— Він завжди робить так, коли виходить з кабінету?
— Власне кажучи, ні.
— Навіть і тоді, коли немає нікого в секретаріаті?
— І тоді також. Замкнуті мають бути лише двері до коридору. А тут, всередині, ми маємо право лишати есе відчинене.
Ми стояли перед дверима й дивилися одне на одного, наче двоє зломщиків, які не знають, що робити далі.
— Я спробую подзвонити в заводську охорону, — сказала Віра Горм і рушила до письмового стола. — Може, вони знають…
Поки вона знімала трубку й набирала номер, я нагнувся, силкуючись крізь замкову щілину зазирнути до кімнати. І раптом побачив таке, від чого враз здригнувся: зсередини стирчав ключ! Сумніву тут бути не могло.
— Вам нема чого дзвонити. Скажіть, чи можна пройти в ту кімнату через яке-небудь інше приміщення?
— Через сто третю кімнату. Там сидять Карін Зоммер і Штефен Унбегау.
Я вибіг у коридор. Вона поспішила за мною.
Сто третя кімната була також замкнена.
— Ми можемо пройти ще через креслярський зал… Отут, поряд…
Креслярський зал був відкритий.
Люди в білих кітелях проводжали мене здивованими поглядами, коли я пробіг їхнім приміщенням і рвучко штовхнув двері до сусідньої кімнати.
Сусідня кімната, номер 103, була порожня. Лише легкий димок від сигарет, що висів у повітрі, свідчив про те, що сьогодні вже хтось побував тут.
І ось я стою перед дверима, що ведуть до кабінету Цибульки.
Постукав.
Нічого. Жодного звуку. Тоді я рвонув двері.
Кімната була порожня.
Потім я побачив його.
Він лежав на підлозі, підігнувши ноги, права рука його, ніби для захисту, затуляла голову. Волосся було вкрите загуслою кров'ю. Я опустився перед ним навколішки.
Еріх Цибулька був мертвий.
Розповідає Віра Горм
Еріх Цибулька мертвий.
Ця новина блискавкою облетіла завод Враз усі довідались про це. І тоді все затихло. Співробітники стояли за мною мовчазні, з блідими губами, а їхні руки безсило звисали вздовж білих кітелів.
На подвір’ї пронизливо брязкотіла бляха, гупали молотки, чувся різноголосий гамір.
— Я був би вам вельми вдячний, якби всі повернулися знову до креслярського залу, — сказав капітан Гайєр.
Він був дуже блідий, голос його звучав тихо й здавався якимсь чужим. Ліва брова посіпувалась.
— Фрейлейн Горм!
— Прошу?
— Простежте, будь ласка, щоб ніхто зараз не заходив до цих двох приміщень. Мені б не хотілося, щоб стерлися сліди.
— Гаразд.
— Чи можу я звідси подзвонити?
— Он телефон.
Він підійшов до письмового стола. Але тут затримався на мить, не взяв трубку, а мовчки глянув на мене. Я зрозуміла його. Й тихо причинила за собою двері.
Ніхто не сидів за креслярськими дошками. Всі стояли біля вікон і, коли я підійшла ближче, повернули в мій бік голови.
— Поліція?
Це спитав довготелесий Генце. Великі круглі дитячі очі запитливо дивилися на мене, губи його тремтіли.
— Ні, — сказала я. — 3 державної безпеки.
— З державної безпеки?
— Так.
Дитячі очі стали ще розгубленіші й безпорадніші.
— Але ж?..
— Очевидно, через це! — Я показала на вікно.
На подвір’ї котився по рейках кран. Він тримав у своїх лапах залізничний вагон вщерть навантажений поковками. З його кабіни, жестикулюючи, виглядав доктор Козель. Монтери махнули рукою йому у відповідь. Потім стріла нахилилася вниз, трос вантажопідйомника почав змотуватися. Вагон поволі опускався. Ось він став на рейки, і кран посунув його навскоси двором. Це була частина випробувальної програми, яку вчора довелося пропустити. Тепер доктор Козель надолужував пропущене.