Все це здалося нашому провінціалові чимось справді незвичайним. Він і не уявляв собі, що можуть існувати такі розкоші. В одну мить його схвильована уява полинула за тридев'ять земель від похмурих настроїв. В кареті, по дорозі на бал, Норбер був веселий, а Жюльєн бачив усе в чорному світлі; як тільки молоді люди в'їхали у двір, вони ніби помінялися ролями.
Норбер помічав тільки дрібні недогляди, яких не вдалося уникнути серед усієї цієї пишноти. Він підраховував витрати на кожну річ і в міру зростання суми проймався, як бачив Жюльєн, поганим настроєм і мало не заздрощами.
А той, зачарований, захоплений і мало не приголомшений бурхливими почуттями, увійшов у перший зал, де вже танцювали. Всі тиснулись до дверей другого залу, і там утворився такий натовп, що не було ніякої змоги пробитись. Другий зал був оздоблений в стилі гренадської Альгамбри.
— Безумовно, вона королева балу,— казав юнак з вусиками, що його плече втиснулось у Жюльєнові груди.
— Мадемуазель Фурмон, що була в нас цілу зиму першою красунею,— зауважив сусід,— бачить сама, що відсунута на друге місце: поглянь, який у неї дивний вигляд.
— Справді, всіх зусиль докладає, щоб сподобатись. Глянь лише, як чарівно вона посміхається ось зараз, виступаючи соло в контрадансі. Слово честі, незрівнянно!
— А мадемуазель де Ла-Моль вміє приховати, як її тішить успіх,— вона його прекрасно усвідомлює. Можна подумати, що вона боїться сподобатись тому, з ким вона розмовляє.
— Прекрасно! Ось справжнє мистецтво чарувати!
Жюльєн робив марні зусилля, щоб побачити чарівну жінку, про яку йшла мова: її заступали від нього семеро чи восьмеро чоловіків, вищих за нього.
— В її шляхетній стриманості теж немало кокетства,— промовив юнак з вусиками.
— А які великі блакитні очі, як повільно вони опускаються саме в ту хвилину, коли, здається, ось-ось зрадять себе,— підхопив сусід.— Присягаюсь, майстерна гра!
— Глянь, якою звичайною здається поруч з нею красуня Фурмон,— сказав третій.
— її стриманість означає: скільки ласки я виявила б до вас, якби ви були гідні мене.
— А хто може бути гідним божественної Матильди? — спитав перший.— Хіба що який-небудь принц королівської крові, красунь, дотепний, ставний, прославлений на війні герой і до того ж не старіший двадцяти років.
— Побічний син російського імператора, якому задля цього шлюбу дали б якесь королівство. А може... просто граф де Тале, хоч він і схожий на причепуреного селюка...
Прохід звільнився, і Жюльєн міг увійти.
«Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись,— подумав він.— Принаймні я зрозумію, що саме вони мають за ідеал».
Він став шукати Матильду очима, і в цю мить вона глянула на нього. «Мій обов'язок кличе мене»,— сказав собі Жюльєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.4
Він наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям,— хоч це було не дуже втішно для його самолюбства,— коли він помітив дуже оголені її плечі.
«її краса — це краса юності»,— подумав він. П’ятеро чи шестеро молодих людей, серед яких Жюльєн впізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього.
— Ви тут були цілу зиму, паня,— звернулась вона до нього,— цей бал найкращий за весь сезон, чи не так?
Жюльєн нічого не відповів.
— Кадриль Кулона, на мою думку, чарівна, і наші дами танцюють її бездоганно.
Молоді люди обернулись, щоб подивитись на щасливця, від якого так наполегливо домагались відповіді. Та його відповідь зовсім не заохочувала до дальшої розмови.
— 3 мене поганий суддя, мадемуазель, я проводжу життя за письмовим столом, на такому розкішному балі я присутній уперше.
Юнаки з вусиками були явно скандалізовані.
— Ви мудрець, пане Сорель,— відповіли йому з більш підкресленим інтересом,— ви дивитесь на бали й» свята як філософ, як ЖанЖак Руссо. Всі ці безумства вас дивують, але не чарують.
Одне слово в почутій фразі раптом загасило уяву Жюльєна і вмить вигнало з його серця будь-яку самооману. Уста його склались у зневажливу посмішку,— можливо, надто підкреслену.
— ЖанЖак Руссо,— відповів він,— на мій погляд, не більше ніж дурень, коли він береться судити про вищий світ. Він не розумів його, лишаючись у душі вискочнем-лакеєм.