Юрба була величезна. Все-таки Матильді вдалося наблизитись до них у ту хвилину, коли Альтаміра за два кроки поперед неї підходив до підносу з морозивом. На півобернувшись до Жюльєна, він продовжував з ним розмову. Раптом він побачив чиюсь руку в гаптованому золотом рукаві, яка простяглася теж за морозивом. Шитво, очевидно, привернуло увагу графа. Він обернувся, щоб подивитись на людину, якій належала ця рука. В ту саму мить у його очах, таких благородних і щирих, з'явився вираз ледве помітної зневаги.
— Ви бачите цю людину,—сказав він тихенько Жюльєнові,— це князь Арачелі, посол. Сьогодні вранці він вимагав у вашого міністра закордонних справ, пана де Нерваля, щоб мене видали як злочинця. Гляньте, ось він сів грати в віст. Пан де Нерваль схиляється до того, щоб видати мене, бо в тисяча вісімсот шістнадцятому році ми вам передали двох чи трьох змовників. Якщо мене видадуть нашому королю, я буду повішений через двадцять чотири години. I заарештує мене один а отих красенів з вусами.
— Падлюки! — скрикнув Жюльєн майже голосно. Матильда не пропустила жодного слова з цієї розмови.
Вся її нудьга зникла.
— Не такі вже й падлюки,— заперечив граф Альтаміра.— Я заговорив про себе просто, щоб дати вам яскравий приклад. Гляньте на князя Арачелі: що п'ять хвилин він поглядає на свій орден Золотого руна, бо не може отямитись від радості, що на грудях у нього таке брязкальце. По суті, цей сердега є просто якимось анахронізмом. Сто років тому орден Золотого руна був справді надзвичайно почесним, але тоді князеві не дозволили б про нього й мріяти. А тепер серед людей благородного походження тільки якийсь Арачелі може отак радіти йому. Він би ладен був повісити ціле місто, аби лиш заслужити цей орден.
— Невже він дістав його такою ціною? — спитав Жюльєн з гіркотою.
— Та ні, не зовсім так,— холодно відповів Альтаміра»— здається, він наказав кинути в річку в себе на батьківщині десятків зо три багатих землевласників, яких вважали лібералами.
— Яке страхіття! — знову скрикнув Жюльєн. Мадемуазель де Ла-Моль, схиливши голову і зацікавлено прислухаючись, стояла так близько від Жюльєна, що її чудове волосся мало не торкалось його плеча.
— Ви ще дуже юні! — відповів Альтаміра.— Я казав вам:, що в мене в Провансі е заміжня сестра, вона й тепер ще гарна, добра, мила, прекрасна мати, віддана своєму обов'язку, побожна, але не святенниця.
«До чого він хилить?» — подумала мадемуазель де Ла-Моль.
— Вона живе щасливо,— продовжував граф Альтаміра,— і жила так само й у тисяча вісімсот п'ятнадцятому році. Я тоді переховувався в неї, в її маєтку біля Антіб. Ну, так ось, Коль вона почула про страту маршала Нея, вона затанцювала з радощів.
— Чи ж це можливо? — вигукнув вражений Жульєн.
— Це дух партії,— продовжував Альтаміра.— В XIX сторіччі немає вже справжніх пристрастей: тому й панує у Франції така нудьга. Люди роблять найбільші жорстокості без всякої жорстокості.
— Тим гірше,— сказав Жюльєн,— коли робиш злочин, треба принаймні робити їх з насолодою; адже в злочинах тільки це й добре, і якщо їх можна до певної міри виправдати, то тільки цим.
Мадемуазель де Ла-Моль, зовсім не думаючи, наскільки це не пасує їй, просунулась вперед і стала майже між Альтамірою й Жюльєном. Її брат, якого вона тримала під руку, звик коритися їй і, щоб додержати пристойності, давився вбік, удаючи, ніби їх затримує юрба.
— Ви маєте рацію,— сказав Альтаміра,— у нас все робиться без насолоди й відразу ж забувається — навіть злочин. Я можу вам показати на цьому балі, мабуть, з десяток людей, що будуть на тому світі прокляті, як убивці. Вони забули про це, забув і вищій світ. Багато хто з них розчулюється до сліз, коли їхня собачка пошкодить собі лапу. На кладовищі Пер-Лашез, коли їхню могилу засипають квітами, як ви мило висловлюєтесь в Парижі, нас запевняють, що вони поєднують у собі всі чесноти відважних рицарів, і згадують подвиги їхніх прапрадідів, які жила за Генріха IV. Якщо, незважаючи на всі старання князя Арачелі, мене не повісять і я матиму змогу жити в Парижі, користуючись своїм майном, я запрошу вас на обід в товаристві восьми чи десяти убивць, людей дуже поважних, що не знають докорів сумління. Тільки ми з вами будемо на цьому обіді незаплямовані кров'ю, але мене будуть зневажати й майже ненавидіти, як люте страхіття, кровожерливого якобінця, а вас просто зневажатимуть як простолюдина, що втерся в порядне товариство.
— Цілком справедливо,— сказала мадемуазель де Ла-Моль
Альтаміра глянув на неї з подивом, Жюльєн навіть не удостоїв її поглядом.