Змова знищує всі титули, створені примхою соціального ладу. Тут людина відразу стає на місце, яке визначаться її умінням дивитись в обличчя смерті. Навіть розум і той втрачає тут свою силу.
Ким був би Дантон тепер, у вік Вально і Реналів? Яким-небудь помічником прокурора щонайбільше.
Та що я кажу? Він би продався конгрегації, став би міністром, бо ж, зрештою, і великий Дантон крав. Мірабо теж продався. Наполеон награбував мільйони в Італії, а без них бідність стала б на перешкоді його успіхам, як це сталося з Пішегрю. Тільки один Лафайєт ніколи не крав. Чи треба красти? Чи треба продаватись?» — думав Жюльєн. На цьому питанні він спіткнувся. Решту ночі він читав історію революції.
На другий день, займаючись діловим листуванням в бібліотеці, він раз у раз повертався думкою до своєї розмови з графом Альтамірою.
«Справді,— казав він собі після довгих міркувань,— якби іспанські ліберали втягли народ у злочин, їх би тоді не викинули так легко. Але вони були зарозумілі й балакливі молодики... як і я! — скрикнув Жюльєн, немов раптом прокинувшись.— Що я зробив важного, що давало б мені право судити цих сердег? Вони, зрештою, хоч раз в житті наважились діяти. Я схожий на того, хто, поївши, хвалиться: завтра я не обідатиму, але буду таким самим сильним і бадьорим, як і сьогодні. Хто знає, що почуває людина на півдорозі до подвигу? Адже «зрештою» це не те, що вистрілити з пістолета!»
Його високі думки урвала несподівана поява в бібліотеці мадемуазель де Ла-Моль. Жюльєн так захопився, міркуючи про достоїнства Дантона, Мірабо, Карно, які зуміли лишитись непереможеними, що, хоч очі його дивилися на мадемуазель де Ла-Моль, він .майже не бачив її — ї не привітався з нею. Коли нарешті його великі, широко розплющені очі помітили її, погляд його згас. Мадемуазель де Ла-Моль з гіркотою помітила це.
Даремно придумала вона попросити дістати їй том «Історії Франції» Веллі, який стояв на верхній полиці, що примусило Жюльєна піти по довгу бібліотечну драбину; він приніс драбину, знайшов книжку, подав її Матильді, але все ще не міг думати про неї. Виносячи драбину, він зробив різкий порух і ударом ліктя вибив шибку книжкової шафи. Осколки, брязнувши об паркет, нарешті немов збудили його. Він поспіхом перепросив мадемуазель де Ла-Моль, намагаючись бути чемним,— і справді був чемним — не більше. Матильда добре бачила, що вона потурбувала Жюльєна і що він волів побути на самоті з власними думками, а не розмовляти з нею. Пильно на нього подивившись, Матильда поволі пішла з бібліотеки. Жюльєн глянув на неї, і його приємно вразив контраст її простої сукні з учорашнім вишуканим і розкішним вбранням. Вираз її обличчя був зовсім інший, ніж напередодні. Ця дівчина, така погордлива на балі в герцога де Ретца, тепер дивилася на нього майже благальними очима. «Справді,— подумав Жюльєн,— чорна сукня Матильди ще більше підкреслює її прекрасну постать. Вона ставна, як королева. Але чому вона в жалобі?
Якщо я запитаю в кого-небудь про причину її жалоби, то, мабуть, знову зроблю безтактність».
Жюльєн тепер уже зовсім опам'ятався від своїх захоплених мрій. «Треба перечитати листи, написані сьогодні; бог знає, яких я наробив там помилок і дурниць». Намагаючись зосередитись, він взявся за перший зі своїх листів, коли раптом почув зовсім близько від себе шарудіння шовкової сукні; він швидко обернувся й побачив мадемуазель де Ла-Моль, що стояла за два кроки від його столу й сміялася. Жюльєн відчув роздратування: йому перешкодили вдруге.
Що ж до Матильди, то вона тільки що зрозуміла, як мало важить вона для цього юнака. Сміялася вона, щоб приховати своє збентеження, і це їй удалось.
— Ви, мабуть, міркуєте про щось захоплююче, пане Сорель. Може, це якийсь цікавий епізод того повстання, що привело в Париж графа Альтаміру? Я була б дуже рада дізнатися, про що ви думаєте, я нікому не скажу
присягаюсь вам.— Матильда сама дивувалась, як вона могла вимовити ці слова. Як? Вона благала підлеглого? її збентеження стало ще більшим, і вона грайливо додала:
— Що могло перетворити вас, звичайно таку стриману людину, в натхненну істоту, в якогось мікеланджелівського пророка?
Це запитання, зроблене так різко й безцеремонно, глибоко образило Жюльєна, і він знов наче знавіснів.
— Чи правильно робив Дантон, що крав,— заговорив він раптом, і тон його ставав дедалі суворішім,— чи повинні були революціонери П’ємонту й Іспанії заплямувати народ злочинами! Роздавати нагороди і командні місця в армії людям без будь-яких заслуг? Чи люди, нагороджені орденами, не побоялися б тоді повернення короля? Чи слід було віддати на розграбування туринську касу? Одне слово, мадемуазель,— сказав він, наступаючи на неї з грізним обличчям,— чи повинна людина, що хоче знищити невігластво й злочини на землі, пронестись по землі, як буря, змітаючи наосліп все на своєму шляху?