Трохи згодом він піднявся у свій службовий кабінет і попросив доповісти про себе маркізові де Ла-Молю, який, на його щастя, був дома. Показавши йому кілька ділових листів з Нормандії, Жюльєн без будь-яких зусиль переконав маркіза, що клопоти, пов'язані з нормандськими процесами, змушують його відкласти свою поїздку в Лангедок.
- Я дуже радий, що ви не їдете,— сказав маркіз, коли вони закінчили справи,— мені приємно вас бачити.
Жюльєн вийшов. Ці слова збентежили його.
«А я хочу звабити його дочку, розладнати, можливо, її шлюб з маркізом де Круазнуа, на який він покладає такі надії: коли сам він не буде герцогом, то принаймні дочка його дістане табурет».
В Жюльєна майнула думка виїхати в Лангедок, незважаючи на лист Матильди і на розмову з маркізом. Але цей проблиск доброчесності мигнув і негайно зник.
«Чи не надто я добрий,— казав він собі,— чого це мені, плебеєві , жаліти таку знатну сім’ю! Адже герцог де Шон кличе мене слугою! А якими способами збільшує маркіз своє величезне багатство? Тим, що продає ренту на біржі, коли дізнається при дворі, що завтра розіграється щось подібне до державної кризи. Невже я, кинутий долею-мачухою в останні ряди, я, кого вона наділила благородним серцем і не дала навіть тисячі франків ренти, залишивши без шматка хліба,— так, буквально без шматка хліба,— невже я відмовлюсь від щастя, що випало мені на долю? Від прозорого джерела, що може вгамувати мою спрагу в пекучій пустині посередності, якою мені так важко йти! Чорт забери, нема дурних, кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям».
I він пригадав, які сповнені зневаги погляди кидали на нього пані де Ла-Моль і особливо її приятельки, придворні дами.
Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності.
— Якби я хотів побачити його гнів — вигукнув Жульєн.— 3 якою певністю я прошив би його тепер шпагою «— I він зробив блискавичний рух випаду.— До цього часу я був у його очах просто хам, що розхрабрувався понад міру. Після цього листа я йому рівня. Так,— казав він з якоюсь безмежною насолодою, смакуючи кожне слово,— наші достоїнства - мої і маркіза — були зважені. Прекрасно — скрикнув він,— отак я й підпишусь під своїм листом. Не думайте, мадемуазель де Ла-Моль, що я забуваю про своє становище. Я вам дам зрозуміти й відчути, що це заради сина тесляра ви зреклися нащадка знаменитого Гі де Круазнуа, який супроводив у хрестовому поході Людовіка Святого.
Жульєн не міг більше стримати своєї радості. Його потягло в сад, бо кімната, де він був замкнувся на ключ, здавалась йому занадто тісною, він задихався.
«Я, бідний селянин з Юри,— повторював він раз у раз,— приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир як вони! Тоді такий чоловік, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років». Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського.
— Ну що ж! — сказав він з якоюсь мефістофельською усмішкою,— виходить, я розумніший, ніж вони. Я зумів вибрати мундир, що відповідає добі.— I він відчув новий приплив честолюбства й прихильності до духовного сану— А скільки кардиналів ще нижчого походження, ніж я» добились влади! Ось хоча б мій співвітчизник Гранвел.
Потроху збудження Жюльєна вгамувалось,— обережність перемогла. Він сказав собі, як його вчитель Тартюф, роль якого він знав напам'ять:
Я можу думати, що це слова лукаві,
Я до сих слів тоді довіру покажу,
Як ласки вашої, якої так жадаю,
Не тільки на словах, а в дійсності дізнаю...!
(«Тартюф», дія IV, сцена V)
Тартюфа теж погубила жінка, а він був не гірший за будь-кого іншого... Мою відповідь зможуть потім показати кому-небудь, та ми знайдемо засіб проти цього,— додав він повільно, стримуючи лють,— ми з того й почнемо відповідь, що повторимо найпалкіші фрази з листа чарівної Матильди.
Так, але що як четверо лакеїв пана де Круазнуа кинуться на мене і вихоплять у мене оригінал?
Ні, це неможливо, я добре озброєний і маю, як відомо, звичку стріляти в лакеїв.
Хай так! I все ж один з них - хоробрий хлопець, він кидається на мене. Йому, припустімо, обіцяли сто наполеондорів. Я вбиваю або пораню його; та цього ж тільки їм і треба! Мене, як годиться по закону, кидають у в’язницю. Я перед судом виправної поліції, мене за всіма правилами правосуддя везуть у Пуассі в компанію панів Фонтана і Магалона. Там я буду валятися в камері покотом з чотирма сотнями бродяг! I я ще хотів жаліти цих людей! — скрикнув він, схоплюючись.— А вони хіба жаліють коли-небудь людей з третього стану, що потрапляють їм до рук?