Ці слова були передсмертним зітханням тієї вдячності до пана де Ла-Моля, яка досі його мимоволі тривожила.
«Не поспішайте, вельможні панове, я прекрасно розумію цю макіавеллівську махінацію; вона гідна абата Мас-лона або пана Кастанеда з семінарії. Ви відберете в мене цей провокаційний лист, і я стану другим полковником Кароном у Кальмарі.
Одну хвилиночку, панове. Я зараз відішлю цей фатальний лист в добре запечатаному конверті панові Пірару на схованку. Це найчесніший чоловік, янсеніст і, отже, непідкупний. Так, але він розпечатує всі листи... Ні, краще пошлю цей лист Фуке».
Треба зізнатись, погляд Жюльєна був жахливий, обличчя його стало огидним, від нього тхнуло справжньою злочинністю. Це був нещасливець, що вступив в єдиноборство з цілим суспільством.
— «До зброї!» — скрикнув Жюльєн і одним стрибком скочив з ганку палацу де Ла-Моль. Він увірвався в будку вуличного переписувача на розі вулиці, злякавши його своїм виглядом.
— Перепишіть оце,— сказав він йому, подаючи лист мадемуазель де Ла-Моль. _
Поки переписувач працював, він сам написав листа Фуке, прохаючи його зберегти для нього дорогоцінну річ. «Та ні,— раптом схаменувся він,— фіскальний кабінет на пошті розпечатає мій лист і віддасть вам те, що ви шукаєте... Ні, панове».
Він вийшов і купив у книгаря-протестанта величезну біблію, дуже майстерно сховав у палітурці лист Матильди, потім наказав запакувати книгу і все відправив поштою з диліжансом на ім'я одного з робітників Фуке, про якого в Парижі ніхто й гадки не мав.
Зробивши це, він, веселий і радісний, повернувся додому.
Ну, а тепер до роботи! — вигукнув він, замкнувшись на ключ у своїй кімнаті і скидаючи сюртук.
«Як, мадемуазель,— писав він Матильді,— дочка маркіза де Ла-Моля передає через Арсена, лакея свого батька, також звабливого листа, бідному тесляреві з Юри,— безперечно, тільки для того, щоб поглузувати з його простоти...» I він переписав тут же найвідвертіші вислови з її листа.
Його відповідь зробила б честь дипломатичній обережності самого шевальє де Бовуазі. Була тільки десята година, Жюльєн, сп'янілий від щастя й почуття своєї могутності, такої незвичайної для бідолахи, пішов в італійську оперу. Сьогодні співав його друг Джеронімо. Ніколи ще музика його так не захоплювала. Він почував себе богом.
XIV. ДУМКИ МОЛОДОЇ ДІВЧИНИ
Скільки сумнівів! Скільки безсонних ночей! Боже праведний! Невже я дійду до такого приниження! Він сам зневажатиме мене. Та він від'їжджає, він покидає мене. Не без боротьби з собою написала Матильда свого листа. Хоч би які були джерела її прихильності до Жюльєна, ця прихильність незабаром перемогла її гордощі, що неподільно панували в її серці з того часу, як вона себе пам'ятала. Вперше в житті ця горда й холодна душа пройнялася пристрасним коханням. Але навіть перемігши гордість, це почуття ще зберігало всі її звички. Два місяці боротьби й нових, ніколи не зазнаних відчуттів змінили, так би мовити, весь її душевний лад. Матильді здавалось, що перед нею відкрилося нове життя. Цьому видінню, що всевладно панує над людьми з відважною душею і високим розумом, довелося довго боротись з почуттям власної гідності й прописними поняттями обов'язку. Одного разу о сьомій годині ранку вона ввійшла в спальню своєї матері і попросила в неї дозволу виїхати в Віллек'е. Маркіза навіть не удостоїла відповісти їй на це і порадила лягти знов у ліжко. Це було останнє зусилля звичайної розважності й поваги до прищеплених їй поглядів.
Її дуже мало лякала думка вчинити погано й порушити правила, священні в очах таких людей, як де Кейлюс, де Люз, де Круазнуа. їй здавалося, що люди цієї породи ніколи її не зрозуміють. Вона звернулася б до них за порадою, якби йшлося про купівлю екіпажа або маєтку. Страшилася вона тільки одного: щоб її не засудив Жюльєн.
«А може, він тільки здається незвичайною людиною?» — думала вона.
Вона почувала огиду до безхарактерності, і саме це відштовхувало її від гарних юнаків, що упадали коло неї. Що більше й дотепніше вони висміювали все, що віддаляється від моди, або те, що невдало наслідує моду, то нижче падали в її очах.
«Вони хоробрі та й усе. I що то за хоробрість? — казала вона собі.— Битись на дуелі? Але дуель тепер не більше як церемонія. Все там відоме наперед, навіть те, що треба сказати, падаючи. Впавши на траву і притиснувши руку до серця, треба великодушно простити супротивникові й переказати кілька слів коханій, часто уявній або такій, що в день вашої смерті поїде на бал, щоб не збуджувати підозріння.