«Я потрапив у неласку»,— подумав він. I йому захотілося ближче придивитися до людей, які так явно зневажали його.
Дядько пана де Люза був призначений на якусь значну посаду при особі короля, а тому цей блискучий офіцер починав розмову з кожним новоприбулим гостем з такого цікавого повідомлення: його дядечко, мовляв, вирушив у сьомій годині до Сен-Клу і розраховує залишитись там на ніч. Ця обставина згадувалась наче мимохідь з найпростодушнішим виглядом, але неодмінно повторювалась усім і кожному.
Спостерігаючи пана де Круазнуа суворим поглядом людини, що зазнала горя, Жюльєн помітив, що цей люб’язний і добрий юнак надає великого значення всіляким таємничим обставинам. Він засмучувався і дратувався, коли при ньому хто-небудь пояснював якусь більш-менш важливу подію простою й природною причиною. «Це якесь божевілля,— думав Жюльєн.— Цією рисою своєї вдачі він дуже нагадує імператора Олександра, як мені його змальовував князь Коразов». В перший рік свого перебування в Парижі бідолашний Жюльєн, тільки що вирвавшись із семінарії, був настільки засліплений незвичайною для нього люб'язністю цих молодих людей, що міг тільки захоплюватись ними. їхні. справжні риси починали більш-менш чітко вимальовуватись перед ним лише тепер.
«Я тут граю невдячну роль»,— раптом подумав він. Треба було підвестись з солом'яного стільця й піти, не порушивши пристойності. Він намагався щось придумати, шукав порятунку в своїй уяві, але вона була зайнята зовсім іншим. Треба було вдатись до пам'яті, але, слід визнати, вона мало чим могла допомогти йому в цьому відношенні. У бідолахи Жюльєна було ще дуже мало досвіду світського життя, а тому, коли він підвівся й покинув вітальню, це вийшло в нього надзвичайно незграбно, привернуло до нього загальну увагу. Страждання надто було помітне в усій його поведінці. Адже протягом майже години він грав роль набридливого нахлібника, від якого не приховують того, що про нього думають.
Проте критичні спостереження, які він щойно робив над своїми суперниками, не дали йому занадто трагічно поставитись до свого лиха. Спогади про те, що було позавчора, підтримували його гордість. «Хоч би які були їхні переваги відносно мене,— думав він, виходячи в сад,— Матильда ні для кого з них не була тим, чим вона була для мене двічі в житті».
Але його розсудливість далі не йшла. Він зовсім не розумів вдачі цієї дивної жінки, яка волею випадку тільки що зробилась володаркою всього його щастя.
Наступного дня. Він знов старався заморити втомою себе й свого коня. Ввечері він уже не намагався наблизитись до блакитного дивана, якого Матильда не залишала й тепер. Він помітив, що, зустрічаючись з ним у будинку, граф Норбер навіть не удостоював його погляду. «Йому, мабуть, доводиться робити немалі зусилля над собою,— подумав Жюльєн,— адже це надзвичайно ввічлива людина».
Сон був би великим щастям для Жюльєна, але, незважаючи на фізичну втому, уявою його владно володіли звабливі спогади. Йому не спадало на думку, що його довгі прогулянки верхи в лісах паризьких околиць впливали тільки на нього самого, але зовсім не на серце й розум Матильди, і що таким чином він залишав свою долю на волю випадку.
Йому здавалося, що в нього полегшало б на серці тільки тоді, коли б він поговорив з Матильдою. «Але що я посмію сказати їй? — думав він.
Саме про це Жульєн роздумував якось о сьомій годині ранку в бібліотеці, коли раптом увійшла Матильда.
— Я знаю, пане, що ви хотіли зі мною поговорити.
— Боже! Хто вам сказав?
-Я знаю. Хіба не однаково звідки? Якщо у вас бракує честі ви можете мене погубити чи принаймні спробувати це зробити. Але ця небезпека, яку я не вважаю реальною, звичайно, не перешкодить мені бути з вами цілком одвертою. Я вас не люблю, пане, моя шалена уява обдурила мене...
Вражений цим жахливим ударом, Жюльєн, не тямлячи себе від кохання й горя, почав був виправдуватись. Що могло бути безглуздішим? Хіба можна виправдатись в тому, що ти більше не подобаєшся?
Але вчинки його вже не корились розумові. Сліпий інстинкт спонукав його якось затримати цей страшний для нього вирок. Йому здавалося, що поки він говорить, ще не все втрачено. Матильда не слухала його, звук його голосу дратував її, вона не могла зрозуміти, як це він насмілився її перебити.
Докори чесноти й ображеної гордості зовсім замучили її, і вона відчувала себе зараз теж глибоко нещасною. її гнітила жахлива думка, що вона дала якісь права над собою цьому жалюгідному абатикові, сину селянина.