— Краще вже дати зайвих тридцять льє гаку, ніж їхати прямою дорогою. Йдеться, я гадаю, про Рим...
Маркіз набрав такого погордливого й незадоволеного виразу, що його Жульєн не бачив у нього з часу церемонії в Брело.
— Про це ви дізнаєтесь, пане, коли я вважатиму за потрібне вам сказати. Я не люблю запитань.
— Я не мав на думці запитувати! — палко вигукнув Жульєн.— Присягаюсь, пане, я тільки думав уголос; я шукав у своїй уяві найбезпечнішого шляху.
-— Так, очевидно, ваші думки справді витають десь далеко. Ніколи не забувайте, що посланець, та ще й такий молодий, як ви, не повинен справляти враження людини, яка домагається чужої довіри.
Жюльєн був глибоко пригнічений. Він справді дав маху. Його самолюбство шукало виправдання й не знаходило його.
— Зрозумійте ж,— додав пан де Ла-Моль,— що, зробивши яку-небудь дурницю, людина звичайно посилається на те, що в неї були найкращі наміри.
Через годину Жюльєн уже стояв у передпокої маркіза. Він мав вигляд незначного службовця, в старомодному4 костюмі, з галстуком сумнівної свіжості, і в усій його постаті було щось принизливе.
Побачивши його, маркіз розреготався, і тільки тоді Жульєн відчув себе виправданим.
«Якщо й цей юнак зрадить,— казав собі пан де Ла-Моль,— на кого ж тоді звіритись? Адже, коли дієш, треба ж на когось покладатися. В мого сина і його блискучих, шляхетних друзів хоробрості й відданості вистачило б на сто тисяч чоловік; якби довелося битись, вони б загинули біля підніжжя трону; вони вміють усе... крім того, що потрібне в дану мить. Хай мене чорт візьме, якщо хоч один з них може вивчити напам'ять чотири сторінки й проїхати сто льє так, щоб його не вистежили. Норбер зуміє піти на смерть, як його предки, але на це здатний і кожний рекрут...»
Маркіз поринув у глибоку задуму. «Та й на смерть піти цей Сорель, мабуть, зуміє не гірше за нього...» — подумав він і зітхнув.
— Ну, їдьмо,— сказав маркіз, ніби намагаючись відігнати надокучливу думку.
— Пане,— сказав Жюльєн,— поки мені перешивали цей костюм, я вивчив напам'ять першу сторінку сьогоднішнього «Щотижневика».
Маркіз узяв газету» Жюльєн проказав її напам'ять без жодної помилки. «Це добре,— подумав маркіз,— що цього вечора я зробився справжнім дипломатом,— принаймні юнак не помічає, якими вулицями ми їдемо».
Вони увійшли до великої вітальні, що мала досить сумний вигляд; стіни її були пооббивані зеленим оксамитом і дерев'яними панелями. Похмурий лакей розставляв посередині кімнати великий обідній стіл, який потім перетворився на письмовий за допомогою величезного сукна в чорнильних плямах, що, мабуть, відслужило свій вік у якомусь міністерстві.
Господар будинку був надзвичайно огрядний чоловік; ім'я його ні разу не було назване. Жюльєн подумав, що в нього обличчя й красномовство людини, увага якої цілком поглинута процесом травлення.
По знаку маркіза Жюльєн вмостився в самому кінці стола. Щоб зайнятись чим-небудь, він почав застругувати пера. Глянувши крадькома, Жюльєн помітив сім співбесідників, але всі вони сиділи до нього спиною. Двоє, здавалось, розмовляли з паном де Ла-Молем, як рівні, інші ввертались до нього більш-менш шанобливо.
Ще якийсь добродій увійшов без всякої доповіді. «Як дивно,— подумав Жюльєн,— тут не доповідають про гостей. Чи, бува, не через мене вдаються до такої обережності». Всі підвелися, вітаючи новоприбулого. В нього був той самий надзвичайно почесний орден, що й у трьох із присутніх у кімнаті осіб. Розмовляли зовсім тихо, Жюльєн міг судити про новоприбулого тільки з його зовнішності й фігури. Він був низенький і товстий, рум’яний і в його блискучих оченятах не можна було прочитати нічого, крім люті дикого кабана.
Особа, що увійшла слідом ва ним, являла цілковиту протилежність йому і враз привернула увагу Жюльєна. Це був високий, надзвичайно худий чоловік. На ньому було три чи чотири жилети. Погляд у нього був ласкавий, манери ґречні.
«Як він нагадує старого безаясонського єпископа!» — подумав Жюльєн.
Цей чоловік, очевидно, був духовного звання, йому можна було дати не більше п'ятдесяти чи п'ятдесяти п'яти років, вигляд мав справді святого отця. Увійшов молодий єпископ агдський. На обличчі його відбився подив, коли, оглядаючи присутніх, він несподівано побачив серед них Жюльєна. 3 часу церемонії в Бреле0 він ніколи не сказав йому ані слова. Його здивований догляд збентежив і роздратував Жюльєна. «Що ж це! — сказав він собі.— Невже зустріч із знайомою людиною завжди буде для мене перешкодою. Всі ці вельможі, яких я бачу вперше, зовсім мене не бентежать, а від погляду молодого єпископа в мене холоне серце. Треба визнати, я справді якась дивовижна й нещасна істота».