Жульєн довго залишався на самоті і міг віддаватись своїм міркуванням. Він сидів у вітальні, оббитій червоним оксамитом з широкими золотими галунами. Тут на консолі стояло велике розп'яття з слонової кості, а на каміні лежала книга «Про папу» пана де Местра, з золотим обрізом і в розкішній оправі. Жюльєн розгорнув її, щоб не мати вигляду людини, яка підслуховує. В сусідній кімнаті інколи гомоніли дуже голосно. Нарешті двері відчинились, його покликали.
— Майте на увазі, панове,— сказав голова,— що відтепер ми говоримо в присутності герцога . Цей пан,— сказав він, показуючи на Жюльєна,— молодий священнослужитель, відданий нашій святій справі, ї завдяки своїй дивовижній пам'яті він легко перекаже герцогові всі наші промови.
— Слово належить вам, пане, - сказав він, звертаючись до одягненої в три чи чотири жилети особи, що виглядала ніби святий отець. Жульєн подумав, що природніше було б назвати прізвище цього пана в жилетах. Він присунув папір і почав старанно записувати. (Тут автор хотів поставити цілу сторінку крапок.
— Це буде зовсім недоречно,— сказав видавець,— а для такого легковажного твору недоречні вигадки — смерть.
— Політика,— заперечив автор,— це камінь, прив'язаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж
за півроку. Політика серед витворів фантазії — те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом. Політика смертельно образить одну половину читачів, а другій здасться нудною, бо те, що вони читали вже в ранковій газеті, було набагато цікавіше й дотепніше.
— Якщо ваші дійові особи не розмовлятимуть про політику,— вів своє видавець,— значить, це не французи тисяча вісімсот тридцятого року і ваша книга не дзеркало, хоч ви на це й претендуєте...)
Жульєн написав протокол на двадцяти шести сторінках; ось короткий зміст,— правда, дуже блідий, бо нам довелося, як це завжди робиться, пропустити різні курйози, що в надмірній кількості можуть викликати огиду або здатись неправдоподібними (дивись «Судову газету»).
Чоловік у кількох жилетах і з виглядом святого отця (це, мабуть, був якийсь єпископ часто усміхався, і тоді його очі з тремтливими повіками займались надзвичайним блиском і набували не такого нерішучого виразу, як завжди. Ця особа, яка мала першою виступити перед герцогом («А хто ж це герцог?» — питав себе Жюльєн), очевидно, новина була викласти загальну думку і виконати обов'язок товариша прокурора. її промова відзначалась, на думку Жюльєна, тією ж непевністю й відсутністю рішучих висновків, в якій часто обвинувачують судовиків. Під час дебатів герцог навіть закинув йому це.
Після цілого ряду моральних фраз і філософських міркувань про милосердя чоловік у жилетах сказав:
— Благородна Англія під керівництвом великого, безсмертного Пітта витратила сорок мільярдів франків на боротьбу з революцією. Якщо збори дозволять, я спробую одверто викласти одну сумну думку: Англія не зрозуміла як слід, що проти такої людини, як Бонапарт,— особливо коли йому могли протиставити лише певну суму добрих намірів,— діяти рішуче можна було тільки засобами особистого порядку.
— А, знов ці вихваляння вбивства! — сказав господар будинку з тривогою.
— Будь ласка, залиште ваші сентиментальні повчання! — роздратовано вигукнув головуючий, його оченята дикого кабана люто виблискували,— Продовжуйте,— звернувся він до чоловіка в жилетах. Щоки й лоб головуючого побагровіли.
— Благородна Англія, - провадив далі доповідач,— нині розчавлена, бо кожен англієць, перш ніж заплатити за хліб, змушений сплатити проценти за ті сорок мільярдів франків, що витрачені на боротьбу з якобінцями. В Англії вже нема Пітта...
— В неї є герцог Веллінгтон,— сказав якийсь військовий, прибравши дуже значного вигляду.
— Благаю, панове, заспокойтесь! — крикнув головуючий.— Якщо ми й далі сперечатимемось, нащо ж ми покликали пана Сореля?
— Відомо, що ви, пане, великий мислитель,— сказав герцог ображено, дивлячись на військового, колишнього наполеонівського генерала.
Жульєн зрозумів, що в цих словах таївся якийсь особливий і дуже образливий натяк. Всі усміхнулись, генерал-перебіжчик явно кипів від люті.
— Немає вже Пітта, панове,— знову заговорив доповідач сумним тоном, немов утратив надію переконати слухачів своїми доказами.— Та якби з'явився в Англії другий Пітт, не можна обманути народ двічі тим самим способом...
— Саме тому генерал-переможець, якийсь новий Бонапарт, нині вже був би неможливий у Франції! — крикнув військовий, знов уриваючи промовця.