— Аа! Рим! Римі — вигукнув господар дому...
— Так, пане, Рим — продовжував кардинал гордовито.— Які б не були ті більш чи менш влучні жарти з цього приводу, поширені в часи вашої молодості, а де тепер, у тисяча вісімсот тридцятому році, я рішуче скажу, що тільки духовенство, кероване Римом, вміє знайти шлях до серця простого народу.
П'ятдесят тисяч священиків повторюють одні й ті самі слова в один день, вказаний їм їхніми владиками, і народ,— а це ж він, зрештою, постачає солдатів,— відчує голос своїх пастирів сильніше, ніж будь-які світські віршики...
Цей особистий випад викликав гомін серед присутніх,
— Духовенство сильніше за вас,— продовжував кардинал, підвищуючи голос.— Всі кроки, які ви робите в напрямку основної мети — створити у Франції озброєну партію,— робилися через нас...
Тут він навів факти. Хто дав вісімдесят тисяч рушниць у Вандеї? I так далі, і тому подібне.— Поки духовенство не одержить назад своїх лісів, воно нічого не зможе зробити. Якщо почнеться війна, міністр фінансів накаже своїм агентам виплачувати гроші тільки парафіяльним священикам. По суті, Франція невіруюча країна, і вона любить воювати. Хто б не розпочав війну, він буде дуже популярним, бо воювати — це значить примусити єзуїтів пухнути з голоду, як каже чернь, воювати — це значить врятувати гордих французів від загрози іноземної інтервенції.
Кардинала слухали прихильно...
— Треба було б іще,— говорив він далі,— щоб пан де Нерваль залишив міністерство, бо його ім'я дратує народ.
При цих словах всі посхоплювалися і заторохтіли всі разом.
«Зараз мене знов попросять вийти»,— подумав Жюльєн. Але навіть сам обачливий голова забув про його існування й присутність.
Всі обернулись до людини, яку Жюльєн одразу впізнав; це був пан де Нерваль, прем’єр-міністр; Жюльєн бачив його на балу в герцога де Ретца.
Сум'яття досягло свого апогею, як пишуть газети про дебати в парламенті. Минуло добрих чверть години, перш І ніж відновилася відносна тиша.
I тоді підвівся пан де Нерваль й почав говорити апостольським тоном:
— Я не буду запевняти вас, - сказав він якимсь незвичайним голосом,— що я зовсім не дорожу посадою міністра. Мені вказують, панове, що моє ім'я начебто збільшує сили якобінців, відштовхуючи від нас багатьох поміркованих. отже, я охоче пішов би, але шляхи господні відомі небагатьом. А на мене,-- додав він, пильно дивлячись на кардинала,— покладена певна місія. Господь сказав мені: або ти покладеш голову на ешафот, або відновиш монархію у Франції і зведеш парламент на те місце, яке він займав при Людовіку XV. I я це зроблю, панове.
Він замовк і сів. Запанувала глибока тиша.
«Чудовий актор!» — подумав Жюльєн. Він помилявся, бо, як і звичайно, приписував людям більше розуму, ніж у них було насправді. Пан де Нерваль, схвильований жвавою дискусією і особливо щирістю ораторів, що виступали, в цю хвилину вірив у свою місію. Ця людина при всій своїй сміливості була позбавлена здорового глузду.
Серед тиші, що настала після пишної фрази: «Я це зроблю», годинник пробив дванадцяту годину. Жюльєнові здалося, що в бої годинника було щось поважне й лиховісне. Він був схвильований.
Дискусія скоро розгорілась ще з більшою енергією і, основне, з неймовірною одвертістю. «Ці люди кінець кінцем мене отруять,— часом спадало на думку Жюльєнові.— Як це вони наважуються говорити про таке перед плебеєм?»
Пробило й другу годину, а дискусія все ще тривала. Господар будинку давно спав; пан де Ла-Моль був змушений подзвонити, щоб подали нові свічки. Пан де Нерваль, міністр, пішов, коли вже була за чверть третя; перед тим він кілька разів уважно придивлявся до обличчя Жюльєна, що відбивалося в дзеркалі, недалеко від нього.
Коли він вийшов, всі начебто відчули полегшення.
Поки слуги заміняли свічки, чоловік у жилетах сказав тихенько своєму сусідові:
— Бог його знає, що цей пан наговорить королю. Він може поставити нас у смішне становище й зіпсувати всю справу. Треба прямо сказати — це з його боку зарозумілість, навіть просто нахабство, що він з'явився сюди. Він тут бував раніше, до того, як став міністром. Але посада все змінює, зв’язує людину, яка мусить жертвувати своїми інтересами, і він повинен був би це розуміти.
Як тільки вийшов міністр, наполеонівський генерал заплющив очі. Потім заговорив про своє здоров'я, про рани, глянув на годинника і вийшов.
— Б'юсь об заклад, що генерал побіг услід за міністром,— сказав чоловік у жилетах. Він буде виправдуватись у тому, що його застали тут, ї запевнятиме, що ми в його руках.
Коли сонні слуги засвітили нарешті нові свічки, голова сказав: