— Я перепишу їх, вигукнув Жюльєн,— і поверну вам!
— I ніколи ніхто не почує від вас ні слова з того, що ми тут казали?
-- Ніколи, честю присягаюсь! — скрикнув Жюльєн.
— Ну, боже вам поможи! — додав іспанець і мовчазно провів Жюльєна і Альтаміру аж до сходів.
Ця сцена трохи розважила Жюльєна, викликала в нього щось подібне до посмішки. «От тобі й маєш,— казав він собі,— святенник Альтаміра допомагає мені в адюльтері».
Під час глибокодумних повчань дона Дієго Бустоса Жюльєн уважно прислухався до годинника в палаці Алігер.
Наближалася година обіду, він знов побачить Матильду! Повернувшись, він старанно зайнявся своїм туалетом.
«Ось перша дурниця,— сказав він сам до себе, уже спускаючись сходами.— Треба точно виконувати приписи князя».
I він повернувся в свою кімнату й переодягся в найпростіший дорожній костюм.
«Тепер,— подумав він,— тільки б не виказати себе поглядом». Було ще тільки пів на шосту, а обідали о шостій. Йому спало на думку зайти у вітальню; там нікого не було, і, побачивши блакитний диван, він схвилювався до сліз. Щоки його запалали. «Треба розпрощатися з цією дурною чутливістю,— сказав він сам собі гнівно,— інакше вона зрадить мене Він взяв про людське око газету і пройшовся три чи чотири рази з вітальні в сад і назад.
Потім, сховавшись за великим дубом, з трепетом наважився поглянути на вікно мадемуазель де Ла-Моль. Воно було щільно зачинене. Він мало не впав і довго стояв, притулившись до дуба. Потім, ледве тримаючись на ногах від хвилювання, пішов подивитись на драбину садівника.
Кільце, яке він колись розігнув (боже, як усе тоді було інакше!), так і залишилось досі не полагодженим. Не тямлячи себе, в пориві безумства, Жюльєн притис його до уст.
Від довгого ходіння з вітальні в сад Жюльєн відчув страшенну втому: це був перший успіх, якому він дуже зрадів. «Мої очі згаснуть і не зрадять мене!» — подумав він. Помалу всі почали сходитися до вітальні; кожного разу, як відчинялися двері, серце Жюльєна стискалося в смертельній тривозі.
Сіли за стіл. Нарешті з’явилась і мадемуазель де Ла-Моль, вірна, як завжди, своїй звичці примушувати себе чекати. Вона густо почервоніла, побачивши Жюльєна, ніхто не сказав їй, що він приїхав. Пам'ятаючи поради князя Коразова, Жюльєн глянув на її руки: вони тремтіли. Це відкриття дуже збентежило його, але йому пощастило сховати своє почуття,— допомогла втома.
Пан де Ла-Моль відізвався про нього з похвалою, після чого маркіза звернулась до нього з люб'язними словами з приводу його стомленого вигляду. Жюльєн повторював собі весь час: «Не треба надто часто дивитись на мадемуазель де Ла-Моль, але мої очі не повинні й уникати її. Треба поводитись так само, як я поводився за тиждень до нещастя...» На йога думку, це йому вдавалося, і він залишився: у вітальні виявивши увагу до господині дому, він доклав усіх зусиль, щоб втягти в розмову її гостей і підтримати жваву бесіду.
Його чемність була нагороджена: о восьмій годині доповіли про маршальшу де Фервак. Жюльєн одразу зник, але незабаром з'явився знову, надзвичайно вишукано вдягнений. Пані де Ла-Моль була дуже вдячна йому за цей вияв поваги і, щоб показати своє задоволення, заговорила з пані де Фервак про його подорож. Жюльєн сів біля маршальші так, щоб Матильда не могла бачити його очей. Влаштувавшись так, він за всіма правилами мистецтва зосередив на пані де Фервак погляд, сповнений найглибшого захоплення. Тирадою про таке почуття починався перший з п'ятдесяти трьох листів, подарованих йому князем Коразовим.
Пані де Фервак заявила, що їде в італійську оперу. Жюльєн теж поспішив туди. Там він зустрів кавалера де Бовуазі, який завів його з камер-юнкерську ложу поруч з ложею пані де Фервак. Жульєн дивився на неї цілий вечір. «Трефа вести щоденник своєї облоги,— казав він собі, повертаючись у палац,— інакше я забуватиму всі свої маневри». Він присилував себе написати дві-три сторінки про цей нудний предмет і таким чином — о щастя! — добився того, що за цей час зовсім не думав про мадемуазель де Ла-Моль.
Матильда майже зовсім забула його, поки він подорожував. «Це, зрештою, найзвичайнісінька людина,— думала вона,— його ім'я завжди нагадуватиме мені про найбільшу помилку в моєму житті. Треба сумлінно пройнятись звичайнісінькими поняттями скромної розсудливості й честі, забуваючи які, жінка може втратити все». Вона нарешті виявила згоду на те, щоб завершити переговори про шлюб з маркізом де Круазнуа, які провадились уже давно. Пан де Круазнуа не тямив себе від щастя; він був би дуже здивований, якби йому сказали, що зміна настрою Матильди, яка робила його таким гордим, по суті, пояснювалась глибокою покорою своїй долі.