«Тримати її в страху! — вигукнув він раптом, кидаючи геть книжку.— Ворог коритиметься мені тільки доти, доки боятиметься мене; тоді він не насмілиться зневажати мене».
Жюльєн ходив туди й сюди по своїй кімнатці, сп'янілий від щастя. Щоправда, це було скоріше щастя потішеної гордості» аніж коханця.
«Примусити її боятись! — повторював він гордо, і гордість його мала підстави.— Пані де Реналь навіть у найщасливіші хвилини мучилась страхом, чи люблю я її так само сильно, як вона мене. А тут — це ж справжній демон, і його треба приборкати, отже — будемо приборкувати».
Жюльєн прекрасно знав, що на другий день Матильда буде вже з восьмої години ранку в бібліотеці. Він з'явився туди тільки о дев'ятій, палаючи коханням, але не втрачаючи влади над своїм серцем. Жодної хвилини не забував він свого наміру: підтримувати в ній весь час сумнів: «Чи любить він мене?» Завдяки своєму блискучому становищу й загальним лестощам вона надто скоро заспокоюється.
Матильда сиділа на дивані бліда, спокійна, але, очевидно, не мала сил поворухнутись. Вона простягла йому руку:
— Любий, я тебе образила, це правда, ти маєш право сердитись на мене...
Жюльєн не чекав такого простого тону і мало не зрадив себе.
— Ви хочете гарантії, друже мій,— додала вона, марно почекавши, що він порушить мовчанку.— Це справедлива вимога. Заберіть мене, поїдемо в Лондон... Це погубить мене навіки, знеславить...— Вона наважилась відняти руку в Жюльєна, щоб прикрити нею очі. Почуття скромності і жіночої сором'язливості раптом знов оволоділи її душею...— Ну, що ж! Знеславте мене,— мовила вона, глибоко зітхнувши,— ось вам і гарантія
«Вчора я був щасливий тому, що в мене вистачило мужності бути безжальним до себе»,— подумав Жюльєн. Помовчавши хвилинку, він досить опанував себе, щоб сказати крижаним тоном:
— Припустимо, що ми з вами поїдемо в Лондон, припустимо, що ви, як ви зволили висловитись, знеславлені. Хто ж поручиться мені, що ви любитимете мене, що моя присутність в поштовій кареті не стане вам раптом ненависною? Я не кат, і загубити вашу репутацію буде для мене тільки ще одним новим нещастям. Адже не ваше
становище у вищому світі стоїть нам на перешкоді, а, на жаль, ваша вдача. Чи можете ви самі собі поручитись, що кохатимете мене хоч тиждень?
«Ах, якби вона кохала мене тиждень, тільки тиждень,— казав сам собі Жюльєн,— я б помер від щастя. Що мені до майбутнього, що мені все моє життя? I це райське блаженство може початись негайно, воно залежить тільки від мене!»
Матильда бачила, що він замислився.
— Значить, я зовсім недостойна вас,— сказала вона, беручи його за руку.
Жюльєн обняв і поцілував її, але в ту саму мить залізна рука обов'язку стиснула його серце. «Якщо вона побачить, як я кохаю її, я її втрачу».
I, перш ніж звільнитися з її обіймів, він прибрав знову виразу, сповненого власної гідності, як і пасує чоловікові.
Того дня і в наступні дні він майстерно приховував свою безмежну радість, іноді він не дозволяв собі навіть стиснути Матильду в своїх обіймах.
Але бували хвилини, коли, не тямлячи себе від щастя, він забував про всякі доводи розважливості.
Колись Жюльєн облюбував відлюдну місцинку в саду, поза альтанкою з жимолості,— де звичайно ховали драбину,— і звідти дивився на віконниці Матильди, оплакуючи її зрадливість. Поруч ріс великий дуб, стовбур якого ховав Жюльєна від сторонніх очей.
Якось прогулюючись з Матильдою, він зайшов у це місце, і воно так яскраво нагадало йому гіркі хвилини, що він з надзвичайною силою відчув контраст між безвихідним розпачем у недавньому минулому і теперішнім щастям. Сльози зросили йому очі, він підніс до уст руку своєї коханої і сказав їй:
— Тут я жив думкою про вас, звідси дивився на ці віконниці, годинами підстерігаючи щасливу хвилину, коли ваша ручка відчинить їх...
I тут він зовсім втратив владу над собою. Правдивими барвами, яких не можна видумати, змалював він їй картину пережитих ним безмежних страждань. Короткі вигуки, що вихоплювались у нього, свідчили про його теперішнє щастя, яке поклало край тим жахливим мукам.
«Боже, що це я роблю! — раптом отямився Жюльєн.— Я загинув».
Він так злякався, що йому здалося, ніби очі мадемуазель де Ла-Моль дивляться на нього вже не з такою
любов'ю. Це був самообман, але його обличчя раптом змінилось і вкрилося смертельною блідістю; очі його враз згасли і вираз найщирішого I найвідданішого кохання змінився виразом погордливості, мало не злості.