— Що з вами, друже мій? — мовила Матильда з ніжністю і тривогою.
— Я збрехав,— сказав Жульєн роздратовано,— збрехав вам; я докоряю собі за це, адже богу відомо, що я вас надто поважаю, щоб брехати вам. Ви любите мене, ви мені віддані, I мені нема чого вигадувати гарні фрази, щоб подобатись вам.
— Боже! Невже ж це самі тільки фрази,— все те прекрасне, що ви мені щойно казали?
— Так, і я не можу простити собі цього, люба. Я їх вигадав колись для однієї жінки, що кохала мене і набридла мені. Це погана риса моєї вдачі, я винен перед вами, пробачте мені.
Гіркі сльози покотилися по щоках Матильди.
— Варто лише якійсь дрібниці зачепити мене, і я якось непомітно для себе забуваюсь,— продовжував Жюльєн.« Моя ненависна пам'ять, яку я проклинаю в цю хвилину, нав’язує мені свої послуги, і я зловживаю ними.
— То, значить, я несвідомо зробила щось таке, що вам було неприємне? — сказала Матильда з чарівною наївністю.
— Я пригадав, як колись ви гуляли тут біля цієї жимолості й зірвали квітку. Пан де Люз у вас її взяв, і ви залишили її йому. Я був за два кроки від вас.
— Пан де Люз? Це неможливо,— відповіла Матильда з властивою їй погордливістю.— В мене немає таких звичок.
— Запевняю вас,— жваво підтвердив Жюльєн.
— Ну що ж, значить, це правда, друже мій,— сказала Матильда, сумно опустивши очі. Вона прекрасно пам'ятала, що ось уже кілька місяців, як панові де Люзу не дозволялось нічого подібного.
Жюльєн глянув на неї з невимовною ніжністю: «Ні,— сказав він собі,— вона кохає мене не менше, ніж раніше».
Увечері вона, сміючись, докоряла йому за його прихильність до пані де Фервак:
— Простолюдин закоханий у вискочку! Мабуть, лише серця таких жінок можуть устояти перед моїм Жюльєном. А втім, вона з вас зробила справжнього денді,— додала вона, граючись його кучерями.
За той час, коли Жюльєн гадав, що Матильда зневажав його, він зробився одним з найперших франтів Парижа. Але в нього була та перевага над іншими, що, одягнувшись, він уже не думав про свій костюм.
Одна річ була неприємна Матильді: Жюльєн продовжував переписувати російські листи і відвозити їх маршальші.
XXXII. ТИГР
Ах, чому ж це так, а не інакше!
Бомарше
Один англійський мандрівник розповідає, як він здружився з тигром. Він виховав його і пестив, але завжди тримав на столі заряджений пістолет.
Жюльєн цілком віддавався своєму безмежному щастю тільки в ті хвилини, коли Матильда не могла прочитати відбитку цього щастя в його очах. Він неухильно виконував свій обов'язок — казати їй час від часу що-небудь жорстоке.
Коли лагідність Матильди, яка його вражала, і її безмежна відданість от-от могли позбавити його самовладання, він набирався мужності й покидав її.
Матильда кохала вперше в житті.
Життя, яке раніше йшло, для неї черепашачою ходою, линуло тепер, немов на крилах.
Але гордість її повинна була знайти собі якийсь вихід, і виявлялась вона тепер у тому, що Матильда з нерозважною безстрашністю нехтувала всіма небезпеками, пов'язаними з її коханням. Жюльєн брав на себе дбати про заходи обачності; тепер Матильда не підкорялась йому, тільки коли йшлося про небезпеку. Лагідна й майже смиренна з ним, вона виявляла тепер ще більшу погордливість до своїх домашніх, рідних і слуг.
Ввечері, у вітальні, серед шістдесяти гостей, вона кликала Жюльєна і, не помічаючи нікого, довго розмовляла з ним.
Одного разу проноза Тамбо сів біля них; вона попросила його піти розшукати їй у бібліотеці том Смоллета, де говориться про революцію тисяча шістсот вісімдесят восьмого року. Тамбо вагався.
— I не поспішайте,— додала вона з образливою гордовитістю, яка була цілющим бальзамом для Жюльєна.
— Ви помітили, який погляд кинула на вас ця жалюгідна потвора? — спитав він.
— Його дядько мав за плечима десять чи дванадцять років служби в нашому салоні,— інакше я б наказала негайно вигнати його.
Поводження Матильди з панами де Круазнуа, де Люзом та іншими, хоч і бездоганно чемне по формі, було по суті не менш зухвалим. Матильда гірко дорікала собі за ті признання, які в свій час робила Жюльєнові, тим більше, що тепер вона не наважувалась йому сказати, до якої міри вона перебільшила свої зовсім невинні знаки уваги до цих панів.
Незважаючи на всі її добрі наміри, її жіноча гордість не дозволяла їй сказати Жюльєнові: «Тільки тому, що я розмовляла з вами, мені приємно було розповідати, як одного разу я не відняла руки, коли пан де Круазнуа, поклавши на мармуровий столик свою руку поруч з моєю, злегка торкнувся її.