В хвилини просвітління, коли пан де Ла-Моль наче освоювався з своїм нещастям, він звертався до Жюльєна 8 досить розумними докорами.
— Треба було втекти, пане,— казав він йому,— ваш обов'язок був — утекти звідси. Ви поводились, як найпідліший негідник.
Жюльєн підійшов до столу і написав: «Життя давно стало для мене нестерпним, я кладу йому край. Прошу пана маркіза прийняти запевнення в моїй безмежній вдячності і пробачити неприємний клопіт, якого може завдати йому моя смерть в його домі». **** — Прошу ласкаво пана маркіза пробігти очима цей папірець... Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я буду прогулюватись в саду вздовж внутрішньої стіни.
— Ідіть під три чорти,— крикнув маркіз йому вслід. «Розумію,— подумав Жюльєн,— він нічого не мав би
проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати... Ні, хай він мене вбиває, це задоволення, яке я йому пропоную... Але, чорт його бери, я люблю життя... Я повинен жити для мого сина».
Ця думка, що вперше так ясно постала перед його уявою, цілком поглинула його після того, як він протягом кількох хвилин блукав у саду, охоплений почуттям небезпеки, що загрожувала йому. Ця нова для нього турбота зробила його обачним.
«Треба порадитись з кимсь, як поводитись з цим запальним чоловіком. Він зараз просто божевільний і здатний на все. Фуке надто далеко, до того ж він не зрозуміє почуттів такої людини, як маркіз. Граф Альтаміра... Та чи можу я бути певен у вічному мовчанні? Треба подумати про те, щоб, звертаючись до кого-небудь за порадою, я не вчинив чогось такого, що ускладнить іще більше моє становище. На жаль, в мене не лишається нікого, крім похмурого абата Пірара... Та при його янсеністській вузькості поглядів... Якийсь пройда єзуїт, що знає світ, краще став би мені в пригоді... Пан Шрар здатний побити мене, як тільки почує про мій злочин».
Дух Тартюфа прийшов на допомогу Жюльєнові: «Що ж, я піду до нього на сповідь». До такого остаточного вирішення прийшов він після двогодинної прогулянки по саду. Він уже не думав про те, що в нього може влучити куля з рушниці,— його зборов сон.
На другий день рано-вранці Жюльєн був уже за кілька льє від Парижа і стукав у двері суворого янсеніста. На його превеликий подив, абат був не дуже вражений його сповіддю.
«Мабуть, у цьому е й моя вина»,— казав собі абат скоріше засмучений, ніж розгніваний.
— Я підозрівав про це кохання, моя любов до вас, бідолашна дитино, не дозволила мені попередити батька.
— Що він, по-вашому, робитиме? — нетерпляче спитав Жульєн.
В ту хвилину він любив абата і прикра розмова з ним була б для нього дуже важка.
— Я бачу три можливості,— провадив далі Жюльєн.— Перша —- пан де Ла-Моль може заподіяти мені смерть.— I він розповів про записку, залишену ним маркізові.— Друга: він може примусити мене стрілятись з графом Норбером, який викличе мене на дуель.
— I ви прийняли б такий виклик? — гнівно спитав абат, схоплюючись з місця.
— Ви не даєте мені договорити. Звичайно, я ніколи не вистрілив би в сина мого благодійника. Третя: він може мене вислати звідси. Якщо він накаже мені їхати в Единбург, в Нью-Йорк, я послухаюсь. Тоді вони зможуть приховати стан мадемуазель де Ла-Моль, але я нізащо не дозволю, щоб вони умертвили мого сина.
— Будьте певні, це перше, що спаде на думку цьому розпусному чоловікові...
Тимчасом Матильда в Парижі була в розпачі. Вона бачилася з батьком о сьомій годині ранку. Він показав їй записку Жюльєна, і вона трепетала, як би він не вирішив, що най благородніше буде — заподіяти собі смерть. «I навіть не спитав у мене»,— казала вона собі з болем, до якого домішувався гнів.
— Якщо він помре, я теж помру,— сказала вона своєму батькові.— I ви будете причиною його смерті... Можливо, ви радітимете... Але я клянуся його душею, що вдягну жалобу і скажу, що я — вдова Сорель, розішлю запрошення на похорон чоловіка, майте це на увазі... Не чекайте від мене ні боягузтва, ні підлоти.
Кохання її доходило до божевілля. Тепер уже сам пан де Ла-Моль розгубився. Він починав дивитись на те, що трапилось, трохи тверезіше. Матильда не вийшла до сніданку. Маркіз відчув величезне полегшення і був втішений, коли з'ясувалось, що вона й слова не казала матері.
Опівдні у дворі почувся кінський тупіт; повернувся Жюльєн. Він тільки встиг скочити з коня, як Матильда вже звеліла його покликати. Вона кинулась йому в обійми мало не на очах у покоївки. Жюльєн був їй не дуже вдячний за цей порив; після довгої наради з абатом Піраром він настроївся дуже обережно і дипломатично. Зважування і перелік всяких можливостей остудили його уяву. Матильда з слізьми на очах розповіла йому, що читала його записку про самогубство.