«Вмерти ось так, не від власної руки — це ж зовсім не гріх,— думала пані де Реналь,— Може, Господь простить мене за те, що я радію смерті». Вона не наважувалась додати: «А вмерти від руки Жюльєна — це найвище блаженство
Як тільки їй вдалося збутися хірурга і цілої юрби співчуваючих, вона покликала свою покоївку Елізу.
— Тюремник,— сказала вона їй, сильно почервонівши,— дуже жорстока людина. Він, мабуть, погано з ним поводитиметься, гадаючи, що цим догодить мені... Ця думка мучить мене. Чи не могли б ви піти нібито від себе й передати тюремникові оцей конвертик з кількома луїдорами? Ви скажете, що Господь бог не дозволяє погано поводитись з ув'язненими... I основне, щоб він нікому не казав про ці гроші.
Саме цій обставині, про яку ми щойно розповіли, Жюльєн завдячував гуманним ставленням до нього з боку вер’єрського тюремника. Це був той самий ревний служака пан Нуару, колись так наляканий прибуттям пана Аппера.
У в'язницю з'явився суддя.
— Я вчинив убивство з заздалегідь обдуманим наміром,— я купив і наказав зарядити пістолети в такого то продавця зброї. Стаття тисяча триста сорок друга карного кодексу говорить ясно: я заслуговую смерті, і я чекаю її.
Суддя, здивований такою відповіддю, хотів поставити ще кілька запитань, щоб обвинувачений заплутався у відповідях.
«- Невже ви не бачите,— сказав йому Жюльєн, посміхаючись,—- що я обвинувачую себе так, що вам не треба й бажати більшого? Не турбуйтесь, пане, ваша здобич не втече від вас. Ви матимете приємність засудити мене. Звільніть мене від вашої присутності.
«Мені залишається виконати ще один досить нудний обов'язок,— подумав Жюльєн,— треба написати мадемуазель де Ла-Моль».
Я помстився за себе,— писав він їй.— На нещастя, мов ім'я з'явиться в газетах, я не зможу покинути цей світ інкогніто. Я прошу Вас пробачити мені за це. Через два місяці я помру. Помста моя була жахлива, так само як і біль розлуки з Вами. 3 цієї хвилини я забороняю сам собі писати й вимовляти Ваше ім'я. Ніколи не говоріть про мене, навіть з моїм сином: мовчання — єдиний спосіб вшанувати мою пам'ять. Для більшості людей я буду звичайним убивцею... Дозвольте мені сказати Вам правду перед смертю: Ви забудете мене. Ця страшна катастрофа, про яку я раджу вам ніколи в світі не казати й слова, вичерпає на багато років весь той романтику і надмірне захоплення ризикувати, які я бачив у Вашій вдачі. Ви були створені, щоб жити серед героїв середньовіччя; виявіть твердість вдачі, гідну їх. Хай те, що мусить відбутись, відбудеться таємно, так, щоб Ви не були скомпрометовані. Сховайтесь під вигаданим ім'ям і не довіряйтесь нікому. Якщо Вам буде конче потрібна допомога друга, заповідаю Вам абата Пірара.
Не говоріть про це ні з ким іншим, особливо з людьми вашого кола, з панами де Люзом, де Кейлюсом.
Через рік після моєї смерті одружіться з паном де Круазнуа. Я Вас прошу про це, наказую Вам, як Ваш чоловік. Не пишіть мені, я не відповідатиму. Хоч, здається, я й не такий злий, як Яго.
Я більше не вимовлю й не напишу жодного слова. До Вас мої останні слова і остання любов. Ж. С.»
Відіславши цей лист, Жюльєн трохи отямився і вперше відчув себе глибоко нещасним.
Всі честолюбні надії, одну по одній, доводилось йому виривати з свого серця, скоряючись великій істині: я домру, це неминуче. Смерть сама по собі не здавалась йому жахливою. Все його життя, по суті, було тільки довгим готуванням до нещасть, і він ніколи не забував про те горе, яке вважають найстрашнішим.
«Ну, що ж,— міркував Жюльєн,— якби через два місяці я мав битись на дуелі з людиною, що бездоганно володіє зброєю, невже я був би таким малодушним, щоб думати про це безнастанно і з жахом у душі?»
Так він допитував себе цілу годину.
Коли він став ясно бачити в своїй душі, а істина постала перед ним так само чітко, як стовп, котрий підтримував склепіння його в'язниці, він почав думати про каяття.
«А в чому, власне, мені каятись? Мене жорстоко образили, я вбив. Я заслуговую смерті, оце і все. Я вмираю, звівши рахунки з людством. Я не залишаю після себе жодного невиконаного обов'язку, я нічого нікому не винен, у моїй смерті нема нічого ганебного, крім знаряддя, яким я буду вбитий. Цього, правда, більш ніж досить, щоб зганьбити мене в очах вер'єрських буржуа, але, з погляду здорового глузду, чи е щось більш варте зневаги? Я можу звеличити себе в їхніх очах, розкидаючи золоті монети в юрбу, коли йтиму на страту. Тоді пам'ять про мене, зв'язана з думкою про золото, буде для них осяяна його блиском».
Покінчивши з цими міркуваннями, які через хвилину здалися йому незаперечними, він сказав собі: «Мені немає чого більше робити на землі»,— і міцно заснув.