0 дев'ятій годині вечора його збудив тюремник, він приніс йому вечерю.
— Що кажуть у Вер'єрі?
— Пане Жюльєн, присяга, принесена мною перед розп’яттям в королівському суді в той день, як я вступив па цю посаду, забороняє мені говорити.
Він мовчав, але не йшов з камери, Жюльєна розважало видовище такого очевидного лицемірства. «Хай якнайдовше почекає тих п'ять франків, за які він хоче продати мені своє сумління»,— подумав Жюльєн.
Побачивши, що вечеря закінчується, а його навіть не пробують підкупити, тюремник не витримав і сказав облудним і вкрадливим тоном:
— Моя приязнь до вас, пане, примушує мене говорити, хоч кажуть, що це проти інтересів правосуддя, бо ви можете скористатися з цього для свого захисту... Пан Жюльєн, як людина добра, буде радий почути, що пані де Реналь одужує,
— Як! Вона не вмерла? — скрикнув Жюльєн, у нестямі схоплюючись з місця.
— Як? Ви нічого не знали? — сказав тюремник з тупим здивуванням, що враз змінилось виразом радісної жадібності.— Пан Жюльєн мусить, по справедливості, дати щось хірургові, бо той за законом мусив би мовчати. А я, щоб догодити вам, пішов до нього, і він мені все розповів.
— То, значить, рана не смертельна? — зробивши крок до нього, нетерпляче запитав Жюльєн.— Ти присягаєш мені головою?
Тюремник, велетень шести футів на зріст, злякався й відступив до дверей. Жюльєн зрозумів, що так він нічого не доб'ється. Він сів і кинув золотий панові Нуару.
В міру того, як з оповідання тюремника Жюльєн переконувався, що рана пані де Реналь не смертельна, він відчув, що сльози ось-ось поллються з його очей,
— Вийдіть,— сказав він різко.
Тюремник пішов. Як тільки двері зачинились, Жюльєн скрикнув:
— Боже! Вона жива! — і впав на коліна, вмиваючись гарячими слізьми. В цю неповторну хвилину він був віруючим. Яке йому діло до попівського лицемірства! Хіба воно могло применшити для нього зараз істину і велич образу божого?
Тільки тепер Жюльєн почав каятись у своєму злочині. Через якийсь дивний збіг обставин, що врятував його від розпачу, лише в цю хвилину він вийшов із того стану фізичної роздратованості й напівбожевілля, в якому перебував, відтоді, як відправився з Парижа в Вер'єр.
Джерело його сліз було чисте — він не мав сумніву, що буде засуджений. «Отже, вона житиме! — повторював він...— Вона житиме, вона пробачить, вона любитиме мене...» Наступного дня, вже досить пізно, його розбудив тюремник.
— Видно, у вас на душі спокійно, пане Жюльєн,— сказав він йому.— Я вже двічі заходив, та не зважився вас будити. Ось вам дві пляшки чудового вина, це посилає вам пан Маслон, наш кюре.
— Як? Цей шахрай ще тут? — сказав Жюльєн, — Так, пане,— відповів тюремник, притишуючи голос.— Але не говоріть так голосно, це може вам пошкодити,
Жюльєн розсміявся від щирого серця.
— В моєму становищі, друже мій, тільки ви можете пошкодити мені, якщо перестанете поводитись зі мною лагідно й людяно... Але я добре заплачу вам,— додав Жюльєн, урвавши свою мову й переходячи знов на владний тон. На підтвердження своїх слів він кинув тюремникові монету.
Пан Нуару розповів йому в усіх подробицях все, що зумів дізнатися про пані де Реналь, не згадавши тільки про відвідини Елізи.
Це була істота підла й раболіпна над усяку міру. У Жюльєна майнула думка: «Цей потворний здоровань заробляє, мабуть, не більш як триста чотириста франків, бо людей у в’язниці в нього не так багато. Я можу йому обіцяти десять тисяч, якщо він згодиться втекти зі мною в Швейцарію... Важко тільки буде переконати його, що я не обдурю його». Але думка про те, як довго доведеться розмовляти з цією мерзенною істотою, викликала в Жюльєна огиду, і він покинув думати про це.
А ввечері вже було пізно, опівночі його забрала поштова карета. Він був дуже задоволений своїми супутниками жандармами. Вранці, коли вони прибули в Безансон, йому люб'язно відвели приміщення на верхньому поверсі готичної вежі. Жюльєн впізнав архітектуру початку XIV століття й замилувався її витонченістю й легкістю. Крізь вузький просвіт між двома стінами, над глибоким двором, вдалині відкривався краєвид чарівної краси.
Наступного дня Жюльєна допитували, після чого кілька днів не турбували. На душі в нього було спокійно. Справа його здавалась йому дуже простою: «Я хотів убити, і мене треба вбити».
Думка його не спинялась на цьому міркуванні. Суд, неприємність показуватися перед публікою, захист — все це були прикрі дрібниці, нудні церемонії, про які він ще встигне подумати, коли настане час. I самий момент смерті також не спиняв його уваги: «Подумаю після суду». Життя зовсім не здавалось йому нудним, він тепер дивився на все іншими очима: у нього вже не було ніякого честолюбства. Про мадемуазель де Ла-Моль він згадував рідко. Він був сповнений каяття, і образ пані де Реналь поставав перед ним, особливо в нічній тиші, яка порушувалась в цій високій вежі лише криками орлана.