Він дякував небу за те, що поранив її не смертельно. «Дивна річ! — казав він сам собі.— Адже мені здавалось, що своїм листом до пана де Ла-Моля вона назавжди зруйнувала щастя, що чекало на мене, аж ось не минуло й двох тижнів після цього листа, і я вже навіть не згадую про те, що мене тоді хвилювало... Дві-три тисячі ліврів ренти, щоб жити спокійно десь у горах, як у Вержі... Я був щасливий тоді... I не розумів свого щастя!»
Бували хвилини, коли він раптом схоплювався: «Якби я поранив пані де Реналь смертельно, я убив би себе... Мені необхідна ця упевненість в тому, що вона жива інакше я сам собі стану огидний.
Накласти на себе руки! Ось над чим варто подумати,— казав він собі.— Ці судді — формалісти, вони люто переслідують нещасного підсудного й готові повісити кращого з громадян, аби лише заробити жалюгідний орден... Я б врятувався від їхньої влади, від їхніх образ, висловлених вульгарною французькою мовою, яку місцева газета називатиме красномовством...
Я ще можу прожити тижнів п’ять шість... Накласти на себе руки! Ні, чорт його бери! — вирішив він через кілька днів,— адже Наполеон жив...
Зрештою, життя мені приємне; тут тихо, спокійно, ніхто мені не набридає»,— додав він, сміючись, і почав складати список книг, які мав намір виписати з Парижа.
XXXVII.
Могила друга.
3 коридору долинув сильний шум. Час був не той, коли звичайно до нього заходили. Орлан з криком вилетів, двері відчинились, і шановний кюре Шелан, з паличкою, весь трусячись, кинувся йому в обійми.
— Ах, господи милосердний! Та як же це сталося, дитино Моя?.. Звір! Так я мусив би сказати,— і добрий старий вже не міг вимовити й слова.
Жюльєн злякався, що він ось-ось упаде, і підвів його до стільця. Час наклав свою важку руку на цього колись
такого енергійного чоловіка. Жюльєнові здавалось, що перед ним лише тінь пана Шелана.
Віддихавшись трохи, старий заговорив:
— Тільки позавчора я одержав вашого листа з Страсбурга з п'ятьмастами франків для вер'єрських бідняків; мені принесли його в гори, в Ліверу, де я живу в свого племінника Жана. I раптом вчора я чую про це нещастя... Боже! Та невже це можливо! — I старий уже не плакав, він дивився безтямно й машинально вимовив: — Вам будуть потрібні ваші п'ятсот франків, я приніс їх вам.
— Мені потрібно тільки бачити вас, отче! — вигукнув зворушений Жюльєн.— Крім того, у мене є гроші.
Але він більше вже не міг домогтись від старого нічого розумного. Пан Шелан час від часу проливав кілька сльозинок, і вони тихенько збігали по його щоках, потім він дивився на Жюльєна і, здавалось, не міг отямитись, бачачи, що той бере його руки й підносить до вуст. Його обличчя, колись таке жваве, на якому так виразно відбивались най благородніші почуття, тепер було апатичне. Незабаром по старого прийшов якийсь селянин.
— Не треба його стомлювати і дозволяти йому багато говорити,— сказав він Жюльєнові, і той зрозумів, що це І € ПЛЄМІННИК.
.Це побачення дуже засмутило Жюльєна. Він не міг навіть плакати. Все здавалось йому безнадійно похмурим, серце немов заледеніло в його грудях.
Це були найболісніші хвилини з усього, пережитого ним після злочину. Він побачив смерть в усій її непривабливості. Всі його ілюзії душевної величі й благородства розвіялись» мов хмара після бурі.
Такий нестерпний стан тривав кілька годин. Від моральної отрути лікуються фізичними заходами й шампанським, але Жюльєн вважав би себе жалюгідним боягузом, якби вдався до таких засобів. Того жахливого дня він весь час ходив по своїй тісній камері, а надвечір раптом вигукнув: «Та я з глузду з'їхав! Я мав би тужити, якби мені судилося вмерти природною смертю. Тоді вигляд немічного старого міг би засмутити мене, але смерть раптова, в розквіті сил, врятує мене від цього жалюгідного руйнування ».
Проте, як би Жюльєн не переконував себе, він відчував, що розчулився, виявив малодушність, і тому його так засмутили ці відвідини.
В ньому вже не було нічого суворого й величного, ніяких римських доблестей. Смерть піднеслася в його уяві на більшу височінь і вже не здавалась такою легкою.
«Це буде моїм термометром,— сказав він собі.-- Сьогодні ввечері я на десять градусів нижче тієї мужності, з якою треба йти на гільйотину. А вранці я мав ще належну мужність. Зрештою, що з того! Аби тільки вона повернулася до мене в потрібну хвилину».