«Очі цього пана палають,— подумав він,— як тріумфуй ця підла душа! Якби його торжество було єдиним наслідком мого злочину, я мусив би його проклинати. Один бог знає, чого він наплете про мене пані де Реналь!»
Ця думка цілком поглинула увагу Жюльєна. Але незабаром він отямився, почувши голосні схвальні вигуки присутніх. Адвокат тільки що закінчив свою промову. Жюльєн згадав, що слід потиснути йому руку. Час пролетів дуже швидко.
Обвинуваченому і адвокатові принесли підкріпитися. Тільки тоді Жюльєна вразило одне спостереження: жодна з жінок не вийшла з залу пообідати.
— Сказати правду, я вмираю з голоду,— сказав адвокат,— а ви?
— Я теж,— відповів Жюльєн.
— Гляньте-но, дружині префекта теж принесли їсти,— сказав адвокат, показуючи на маленьку ложу.— Будьте мужні, все йде прекрасно.
Засідання відновилось.
Коли голова виступив з заключним словом, пробило північ. Голова змушений був спинитись; серед тиші й загального тривожного чекання, бій баштового годинника гучно лунав на весь зал.
«Ось настає мій останній день»,— подумав Жюльєн. I незабаром він відчув, як ним оволодіває почуття обов'язку. Досі він переборював себе, не дозволяв собі розчулитись і мав твердий намір не брати останнього слова; проте, коли голова спитав його, чи хоче він щось додати, Жюльєн підвівся. Прямо перед собою він бачив очі дані Дервіль, які у вечірньому світлі здавалися йому дуже блискучими. «Невже вона плаче?» — подумав він.
— Панове присяжні!
Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашої касти, панове., в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану.
Я не прошу у вас ніякої милості,— продовжував Жюльєн твердішим голосом.— Я не плекаю райдужних надій,— мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір'ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він був умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом.
Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа...
Протягом двадцяти хвилин Жюльєн говорив у такому тоні; він висловив усе, що накипіло ь нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у своєму кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жюльєна, всі жінки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим, як закінчити свою промову, Жюльєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі -часи, до пані де Реналь... Пані Дервіль раптом скрикнула і знепритомніла.
Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату. Жодна з жінок не залишила свого місця; у багатьох чоловіків були сльози на очах.
Спочатку всі жваво розмовляли між собою, але вирок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ставали тьмянішими. Жюльєн, дуже стомлений, чув, як поруч з ним ішла розмова про те, добра це чи погана ознака, що присяжні радяться так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з залу.
Та ось пробило другу годину — і враз почувся шум, Маленькі дверцята кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду за ним ішли всі інші присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні, по правді і совісті, ухвалили одностайно вирішення, що Жюльєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. Жюльєн глянув на свій годинник і згадав пана де Лавалетта. Було чверть на третю. «Сьогодні п'ятниця,— подумав він.— Так, але для Вально, що засудив мене до страти» це щасливий день... Мене занадто добре стережуть, і Матильда не зможе врятувати мене так, як це зробила пані де Лавалетт. Отже, через три дні, о цій самій годині, я матиму точні відомості про велике може бути.