— Я не знатного походження, це так,— казав він,— але висока душа Матильди піднесла до себе свого коханця. Як ви думаєте, чи краще тримався Боніфацій де Ла-Моль перед своїми суддями?
Матильда в цей день була ніжна без всякої афектації, немов бідна дівчина, що живе десь на шостому поверсі; але вона не змогла домогтись від нього простіших слів. Несвідомо він відплачував їй за всі ті муки, яких вона так часто завдавала йому.
«Джерела Нілу невідомі нікому,— казав собі Жюльєн.— Людському окові не дано бачити цього царя річок у вигляді звичайного струмочка. Так само жодне людське око ніколи не побачить Жюльєна малодушним, насамперед тому, що він не є таким. Але серце в мене чутливе, і від простого, щиро сказаного слова мій голос може затремтіти, і навіть сльози можуть зросити мої очі. Скільки разів бездушні люди зневажали мене за цю ваду! Вони думали, що я прошу пощади. Цього не слід допускати.
Кажуть, що Дантон здригнувся біля ешафота, згадавши дружину, але Дантон вдихнув у свій час сили в народ, в цю юрбу вітрогонів, і не допустив ворога до Парижа... Тільки я один знаю, що я міг би зробити; для інших я в кращому разі тільки якесь може бути.
Що, якби тут, у в'язниці, зі мною була не Матильда, а пані де Реналь, чи міг би я поручитись за себе? Моє безмежне каяття й розпач здалися б Вально та й усім місцевим патриціям ганебним страхом смерті. Адже вони чванливі, ці жалюгідні серця, поставлені завдяки своїм грошам вище спокус! «Бачите, що значить народитись сином тесляра!» — сказали б оті де Муаро і де Шолени, які засудили мене на смерть. Можна зробитись ученим, спритним, але мужності... мужності не навчишся Навіть з сердешною Матильдою, що тепер плаче,— ні, вона вже не може плакати,— сказав він собі, глянувши а її червоні очі і стиснувши її в обіймах. Видовище цього щирого горя примусило його забути свої міркування...— Вона, мабуть, проплакала цілу ніч,— подумав він,— але мине час, і з яким почуттям сорому згадуватиме вона про це! їй здаватиметься, що в юності її введено в оману, що вона піддалася низькому плебейському складу думок... Круазнуа — людина слабохарактерна, він одружиться з нею, і, слово честі, добре зробить. Вона примусить його грати роль Великим розумом, що ясним світлом сіяв над судженнями сірими людців.
А! Дивна річ: з того часу, як я чекаю смерті, мені пригадуються всі вірші, які я колись знав. Це, мабуть, ознака занепаду..
Матильда весь час повторювала йому ледве чутним голосом:
— Він там, у сусідній кімнаті.
Нарешті її слова дійшли до свідомості Жюльєна. лос її ослаб,— подумав він,— але її владна вдача почувається в інтонації. Вона притишує голос, що0 розсердитись».
— Хто там такий? — спитав він її лагідно.
— Адвокат; він чекає, щоб ви підписали апеляцію
— Я не буду апелювати.
— Як? Ви не будете апелювати? — сказала вона, і очі її гнівно заблищали,— а чому ж це, будь ласка?
— Тому, що зараз я почуваю в собі мужність умерти не зробившись загальним посміховищем. А хто може ручитись, що через два місяці, після довгого перебуває у цій вогкій в'язниці, я буду в такому самому доброму стані? Я передбачаю відвідини священиків, мого батька. А гірше цього для мене нічого в світі не може бути. ще вмерти.
Цей несподіваний опір збудив усю гордовитість, була властива вдачі Матильди. Вона не мала змоги побачитись з абатом де Фрілером до того часу, коли пускають відвідувачів у безансонську в'язницю, і тепер зганяла свій гнів на Жюльєнові. Вона його палко кохала, а на протязі чверті години, поки вона проклинала його погану вдачу і докоряла сама собі за те, що покохала його, він пізнавав у ній ту саму гордячку, що ображала його так дошкульно в бібліотеці палацу Ла-Моль.
— Ради слави твого роду провидіння мусило б подбати про те, щоб ти народилась чоловіком,— сказав він
«Але щодо мене,— подумав він,— дурний би я був, би погодився жити ще два місяці в цій огидній камері будучи предметом всіляких підлих і ганебних наклепів патриціанської кліки і маючи за єдину розраду про; цієї навіженої... Отже, післязавтра вранці я б'юся з людиною, яка уславилась холоднокровністю і лістю надзвичайною... Просто надзвичайною,— невже у ньому мефістофельський голос.
Ну що ж, хай буде так, у добрий час. Чорт з ними,— вирішив Жюльєн,— апелювати я не буду...»
I він поринув у мрії... Як звичайно, о шостій годині ранку листоноша принесе газету. О восьмій, коли пан де Реналь прочитає її, Еліза увійде навшпиньках і покладе газету їй на ліжко. Потім вона прокинеться і раптом, переглядаючи сторінку, скрикне, гарненька ручка її затремтить, вона побачить ці слова: «О десятій годині п'ять хвилин його не стало».