Вона заллється гіркими слізьми, я знаю її. Дарма що я хотів її вбити, все буде забуте, і ця жінка, в якої я хотів відібрати життя, буде єдиною, яка щиро оплакуватиме мою смерть».
«Ах! Оце так протиставлення!» — подумав Жюльєн, і протягом усього часу, поки Матильда продовжувала докоряти йому, він думав тільки про пані де Реналь. I хоч він часом щось відповідав на те, що йому казала Матильда, він не міг відірватись душею від спогадів про спальню у Вер'єрі. Він бачив безансонську газету на стьобаній ковдрі з оранжевої тафти, бачив біленьку руку, що судорожно стискає газету, бачив, як плаче пані де Реналь... стежив за кожною сльозинкою, що котилась по її чарівному обличчю.
Мадемуазель де Ла-Моль, так нічого й не домігшись від Жюльєна, попросила адвоката зайти. На щастя, це був колишній капітан італійської армії, учасник кампанії тисяча сімсот дев'яносто шостого року, товариш Манюеля. Для годиться він намагався відрадити засудженого від його рішення. Жюльєн, бажаючи виявити свою повагу до нього, виклав йому всі свої міркування.
— Що ж, правду кажучи, можна бути й такої думки, як ви,— сказав нарешті пан Фелікс Вано (так звали адвоката).— Але ви маєте ще три дні для подачі апеляції, і мій обов'язок заходити до вас щодня. Якби за ці два місяці під в'язницею раптом вивергнувся вулкан, ви були б урятовані. Та ви можете вмерти й від хвороби,— сказав він дивлячись в очі Жюльєнові.
Жюльєн потиснув йому руку:
— Дякую, ви порядна людина. Я подумаю про це. I коли Матильда нарешті вийшла разом з адвокатом,
він почував у cсвоєму серці значно більше приязні до адвоката, ніж до неї.
ХLIII.
Через годину його збудили від глибокого сну чиїсь сльози, що капали на його руку. «А, знов Матильда,— подумав він.— Це вона прийшла, вірна своїй тактиці, сподіваючись переконати мене з допомогою ніжних почуттів. 3 нудьгою передбачаючи нову патетичну сцену, він не розплющував очей. Йому пригадались вірші Бельфегора, що тікав від своєї жінки.
Раптом він почув якесь дивне зітхання й розплющив очі; це була пані де Реналь.
— Ах, невже я бачу тебе перед тим, як умерти! Чи ця лише сон? — вигукнув Жульєн, кидаючись їй до ніг.— Але пробачте, пані, у ваших очах я тільки вбивця,—
зав він тої ж миті, отямлюючись.
— Пане... я прийшла благати вас подати апеляцію, я знаю, що ви відмовляєтесь це зробити...— Ридання душили її, вона не могла говорити.
— Благаю вас, пробачте мені.
— Якщо ти хочеш, щоб я тобі пробачила,— сказала вона, підводячись і кидаючись йому в , обійми,— подай негайно апеляцію на смертний вирок.
Жюльєн вкрив її поцілунками.
— А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?
— Клянуся. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.
— Підписую! — скрикнув Жюльєн.— Як? Ти прощаєш мені! Невже це можливо?
Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.
— Це нічого,— сказала вона,— ти зробив мені трохи боляче.
— Твоє плече,— скрикнув Жюльєн, розридавшись. Він трохи відсунувся і вкрив її руки жагучими цілунками.— Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє в твоїй кімнаті у Вер'єрі?
— А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де Ла-Молю того жахливого листа?
— Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.
— Невже це можливо? - скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості, Вона припала до Жюльєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.
Ніколи за все своє життя Жульєн не переживав такої хвилини.
Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говориш.
— А ця молода жінка, пані Мішле,— сказала нарешті пані де Реналь,— або, вірніше, мадемуазель де Ла-Моль, бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?
— Це тільки на перший погляд так,— відповів Жюльєн.—Вона моя дружина, але не кохана.
I вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де Ла-Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.
— Ось на який жах штовхнула мене релігія!—казала вона йому.— А я ж іще пом'якшила найжахливіші вирази в цьому листі.
Захват і радість Жюльєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно.
— А проте я вважаю себе віруючою,— казала йому згодом пані де Реналь.— Я щиро вірю в бога і вірю — це було доведено мені, що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрілив у мене з пістолета...