I він відчув деяке полегшення. «Тепер я боягуз,— повторював він собі,— але ніхто не дізнається про це.
На другий день його чекала нова, чи не найбільша неприємність. Він уже давно знав, що батько збирається його відвідати. Цього ранку, коли Жюльєн іще спав, старий сивоволосий тесляр з'явився у його казематі.
Жульєн занепав духом, він чекав найтяжчих докорів. На довершення його терзань, вія цього ранку гірко докоряв собі за те, що не любить батька.
«Доля звела нас на землі докупи,— думав він, поки ключар прибирав сяк-так у камері,— а ми зробили стільки Ела один одному, що більше й бути не може. Тепер, перед смертю, він прийшов завдати мені останнього удару».
Суворі докори старого посипались на нього зараз же, як тільки вони залишились удвох, без свідків.
Жюльєн не міг стримати сліз. «Яка ганебна малодушність! — казав він сам до себе з люттю.— Він скрізь тепер роздзвонить про те, що я боягуз; як тріумфуватимуть Вально і всі ці жалюгідні лицеміри, що панують у Вер’єрі! Адже це могутні люди у Франції; в їхніх руках усі суспільні блага, всі переваги. До цього часу я принаймні міг сказати собі: хай вони загрібають гроші, хай користуються всіма почестями. Зате в мене мужнє серце. Але тепер у них є свідок, якому всі повірять і який почне розголошувати по всьому Вер'еру ще й з різними перебільшеннями, що я злякався смерті! Вийде так, ніби в цьому випробуванні, зрозумілому всім, я показав себе боягузом».
Жюльєн був мало не в розпачі. Він на знав, як випровадити батька, а прикидатися, та ще так, щоб обдурити цього проникливого старого, було зараз понад його сили.
Він поспішно перебирав у думці всі можливості.
— В мене е заощадження! — раптом вигукнув він. Цей вигук, що вихопився в нього так до речі, вмить
змінив і вираз обличчя старого, і становище Жюльєна.
— Як мені розпорядитись ними? — продовжував Жульєн уже спокійніше; враження, яке справили його слова, розвіяло його почуття приниженості.
Старий тесляр тремтів від жадібності, боячись прогавити ці гроші, частину яких Жюльєн збирався залишити братам. Старий довго й палко говорив про це. Жюльєнові схотілось покепкувати з нього.
— Ну, так ось: Господь бог напоумив мене щодо заповіту« Я залишу по тисячі франків моїм братам, а решту — вам, — От і добре,— сказав старий,— ця решта належить мені по праву; але раз милосердний Господь пом'якшив твоє серце і ти хочеш вмерти добрим християнином, то повинен розплатитись з усіма боргами. Скільки довелося мені витратити на твоє харчування й навчання — про це ти не подумав...
«Ось вона — батьківська любов!» — повторював сам собі Жюльєн з болем у серці, залишившись нарешті сам. Незабаром з'явився тюремник.
— Пане, після побачення з батьками я завжди приношу моїм постояльцям пляшку доброго шампанського. Воно, звичайно, дорогеньке, шість франків за пляшку, зате серце звеселяє.
— Принесіть три склянки,— сказав Жюльєн з дитячим захопленням,— і запросіть сюди двох в'язнів, які, я чую, прогулюються в коридорі.
Тюремник завів до нього двох галерників-рецидивістів, яких мали повернути на каторгу. Ці бандити були дуже веселі і відзначалися справді надзвичайною хитрістю, сміливістю й самовладанням.
— Дайте мені двадцять франків,— сказав один з них Жюльєнові,— і я розповім вам в усіх подробицях своє життя. Це щось надзвичайне.
— Та це ж буде брехня! — сказав Жюльєн.
— Ні в якому разі,— відповів він,— ось мій приятель, він заздрить моїм двадцятьом франкам і викриє мене, якщо я скажу неправду.
Історія його була справді жахлива. Вона свідчила про безстрашне серце, в якому панує одна єдина пристрасть — гроші.
Коли вони пішли, Жюльєн відчув себе іншою людиною. Весь його гнів проти самого себе зник. Жорстока душевна мука, роз'ятрювана отрутою малодушності, якій він піддався після від'їзду пані де Реналь, перетворилась у глибоку скорботу.
«Якби мене не засліплювала показна зовнішність,— казав він собі,— я б побачив, що в паризьких салонах повно таких самих чесних людей, як мій батько, або таких спритних негідників, як оці галерники. I вони мають рацію: адже ніхто з світських людей не прокидається вранці з думкою: «Як би мені сьогодні пообідати?» А ще пишаються своєю чесністю! А попадуть у присяжні — гордо засуджують людину за те, що вона вкрала срібний прибор, щоб не померти з голоду, Та коли йдеться про те, щоб висунутись при дворі, щоб здобути чи відібрати міністерський портфель, наші чесні світські пани підуть на будь-які злочини, точнісінько такі самі, як ті, що їх робили ці двоє галерників з крайньої нужди...