Ніякого природного права не існує, цей вислів — застаріла нісенітниця» цілком гідна прокурора, що цькував мене напередодні; його прадід розбагатів на конфіскаціях ва часів Людовіка XIV. Право виникає тільки тоді, коли оголошується закон, що забороняв робити певну річ під страхом кари. Поки нема закону, природною є тільки лев'яча сила або потреба живої істоти, яка почуває голод і холод, одне слово — потреба. Ні, люди, що користуються загальною повагою,— це просто шахраї, яким щастило не пійматися на гарячому. Обвинувач, якого суспільство нацьковує на мене, розбагатів через підлоту.., Я вчинив злочин, і тому справедливо засуджений, але, якщо не рахувати цього єдиного мого злочину, Вально, який засудив мене, в сто разів шкідливіший для суспільства, ніж я.
Ну що ж! — додав Жульєн сумно, але без гніву,— Мій батько хоч і скнарий, але кращий за всіх отих людців. Він ніколи не любив мене. А «тепер міра терпіння його переповнилась, бо моя ганебна смерть знеславить його. Цей страх, що не вистачить грошей, це перебільшене уявлення про людську злобу, що зветься скнарістю, дають йому змогу бачити велику втіху в тих трьох-чотирьох сотнях луїдорів, які я можу йому залишити. Коли-небудь у неділю, після обіду, він показуватиме всім заздрісникам у Вер'єрі своє золото.
«За ту ціну,— говоритиме його погляд,— хто з вас не був би радий, щоб синові відрубали голову?»
Ця філософія, може, й була близька до істини, але від неї хотілось умерти. Так минуло п'ять довгих днів, Жюльєн був чемний і лагідний з Матильдою, він бачив, що її терзають ревнощі. Одного вечора він серйозно думав про те, щоб заподіяти собі смерть. Серце його було сповнене глибокої муки від розлуки з пані де Реналь. Ніщо не вабило його більше ні в реальному житті, ні в уяві. Відсутність усякого руху вже почала впливати на його здоров'я, і в його вдачі з'явилась якась немічна екзальтованість, як в юного німецького студента. Він помалу втрачав мужню гордість, яка відкидає енергійним слівцем недостойні думки, що закрадаються в душу людини в нещасті.
«Я любив правду... А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих.— I уста його гидливо скривилися...— Ні, людина не може довіритись іншій людині.
Пані де ***, збираючи пожертви на бідних сиріток, запевняла мене, що князь такий-то дав десять луїдорів. Брехня! Та що я кажу! А Наполеон на острові Святої Єлени!.. справжнє дурисвітство — прокламація на користь римського короля.
Боже праведний Якщо така людина, та ще й у хвилину, коли нещастя суворо закликає її до виконання обов'язку, принижується до шахрайства, чого ж можна чекати від решти жалюгідної породи?
Де ж істина? В релігії... Так,— додав він з гіркою посмішкою, сповненою невимовного презирства,— ь устах Маслонів, Філерів, Кастанедів... А може, в справжньому християнстві, пастирям якого не слід платити грошей, як не платили апостолам?.. А втім, апостол Павло діставав свою платню в утіхах влади, в промовах, у славі...
Ах, якби на світі існувала істинна релігія! Який я дурень Мені ввижається готичний собор, його величні вітражі. Мій немічний дух уявляє собі священнослужителя цього собору... Душа моя зрозуміла б його, душа потребує його. Але замість нього я бачу якогось фата з прилизаним волоссям... щось подібне до кавалера де Бовуазі, тільки без його приємності.
Ні, справжній пастир,— це Масільйон, це Фенелон... Масільйон висвятив Дюбуа. А після «Мемуарів» Сен-Симона і Фенелон для мене став не тим; та якби, зрештою, існував справжній пастир... Тоді б чутливі душі знайшли в світі якусь можливість єднання... Ми не були б такі самотні... Цей добрий пастир говорив би нам про бога. Та про якого бога? Не про цього біблійного бога, дрібного деспота, жорстокого й сповненого жадоби помсти... а про Вольтерового бога, справедливого, доброго, вічного...»
3 хвилюванням згадував Жульєн численні місця з Нового завіту, який знав напам'ять... «Але як же можна, «де зберуться докупи троє», увірувати в це велике ім'я бога після того, як ним так жахливо зловживали наші священики?
Жити в самотності!.. Яка мука!..
Я божеволію і стаю несправедливим,— сказав Жюльєн, вдаривши себе по лобі.— Я самотній отут в казематі, але я жив на землі не самотньо, мене запалювала могутня ідея обов'язку. I цей обов'язок, який я сам собі приписав,— помилявся я чи ні,— був для мене наче стовбур міцного дерева, на який я спирався в бурю; я хитався, я метався, адже, зрештою, я тільки людина... та все-таки я встояв.
Це вогке повітря каземату навіяло на мене думки про самотність...