— Ні, ви, дворяни, маєте право пишатися,— казав він пані де Реналь, розповідаючи їй про всі обіди, які йому довелося витерпіти.
- Так ви, значить у моді — і вона сміялась від щирого серця, уявляючи собі пані Вально під густим шаром рум'ян, які вона вважала своїм обов'язком накладати щоразу, коли чекала Жюльєна.— Напевне, вона зазіхає на ваше серце,— додала вона.
За сніданком панував чудовий настрій. Присутність дітей, яка начебто повинна була заважати їм, насправді лише збільшувала загальні веселощі. Бідолашки не знали, як і виявити свою радість, що знову бачать Жюльєна. Слуги встигли, звичайно, розказати їм, що Жюльєнові пропонують на двісті франків більше, аби тільки він погодився виховувати дітей Вально.
Під час сніданку Станіслав-Ксав’є, ще блідий після своєї тяжкої хвороби, раптом спитав у матері, скільки коштує його срібний столовий прибор і кухлик, з якого він пив.
— Навіщо це тобі?
— Я продам його й дам гроші панові Жюльєну, щоб він не пошився в дурні, залишившись у нас.
Жюльєн розцілував його з слізьми на очах. Мати розплакалась, а Жюльєн, взявши Станіслава собі на коліна, почав пояснювати йому, що не годиться так казати — «пошився в дурні», так говорять тільки лакеї. Побачивши, що це розважає пані де Реналь, він почав ілюструвати вираз « пошився в дурні» яскравими прикладами, щоб зацікавити дітей.
— Я розумію,— сказав Станіслав,— це як ворона пошилася в дурні,— вона сир випустила, а лисиця підлесниця його й схопила.
Пані де Реналь, не тямлячи себе з радощів, кидалась раз у раз цілувати дітей, а для цього їй треба було трошки спиратись на Жюльєна.
Раптом двері. розчинились; увійшов пан де Реналь. Його суворе й незадоволене обличчя становило дивний контраст з тією теплою радістю, яка завмерла з його появою. Пані де Реналь зблідла; вона не відчувала зараз в собі сили будь-що заперечувати. Жюльєн заволодів розмовою і дуже голосно почав розповідати панові меру, як Станіслав хотів продати срібний кухлик. Він був певен, що ця історія дуже сподобається панові де Реналю. I справді, мер спочатку насупився лише за звичкою, почувши слово срібло. «Згадка про цей метал є завжди передмовою до того, щоб витягти щось із мого гаманця».
Але тут ішлося не тільки про гроші, його підозріння зростали. Радісний і веселий настрій його сім'ї у його відсутності аж ніяк не міг викликати задоволення в людини з таким хворобливим самолюбством. Коли дружина почала розповідати йому, які цікаві й дотепні приклади вигадує Жюльєн, пояснюючи дітям незнайомі поняття, від думав:
«Так, так, я знаю, він відштовхнув від мене моїх дітей, йому дуже легко стати у сто разів милішим для них, ніж я, бо я господар дому. Все йде в наш час до того, щоб представити законну владу в поганому світлі. Нещасна Франція!»
Пані де Реналь не мала охоти розбиратись у відтінках настрою свого чоловіка. В неї майнула надія — провести з Жюльєном цілий день. їй треба було багато чого купити в місті, і вона заявила, що неодмінно хоче пообідати в кабаре; як не заперечував, як не сердився чоловік, вона не відступалася від свого наміру. Діти були в захопленні вже від самого слова «кабаре», що його з такою насолодою вимовляють сучасні скромники.
Пан де Реналь покинув свою дружину в першій же галантерейній крамниці, в яку вона зайшла: йому треба французькою мовою «срібло» і «гроші» називаються тим самим словом «агде», (Прим. перекл.)
було відвідати декого. Повернувся він у ще похмурішому настрої, бо переконався, що все місто цікавиться ним і Жюльєном. Насправді ж йому ніхто навіть не натякнув на образливі для нього подробиці міських пліток. Те, що передавали панові меру, стосувалося тільки одного питання: чи залишиться Жульєн в його домі за шістсот франків, чи перейде на вісімсот — до пана директора притулку.